Наш край

Від найдавніших часів до XIII століття.

 

 

 На Правобережній Україні, на досить високому місці Волино-Подільської височини, в 13 км. від м. Умані, там, де Ятрань круто в’ється, лежить мальовниче українське село Ятранівка, Черкаської області. Ятранівка розміщена на значному підвищенні, яке прорізується річками Ятранню, що бере свій початок біля села Томашівки і її притокою Журбанкою, що глибоким яром тече з села Громів. На території села по річці Журбанці споруджено чотири ставки, а в центрі села, де р. Журбанка впадає в річку Ятрань споруджено Середній став. В двох кілометрах від села в південно-східному напрямі р. Ятрань приймає в себе води р. Шаринки, на якій споруджено два ставки. Правий берег Ятрані із крутими схилами та скелястий, лівий – пологий.

       На лівому березі річки Ятрані та правому березі Журбанки на високій кам’яній брилі, що глибоко лежить в землі, розміщений цент села і його частини: Косівка, Латашня, Уманська лінія, Голубіївка, Висланка, а на протилежному березі Ятрані – Завод, Охремівка, Червона лінія, Погоріла і П’ятківка. Кожна частина має свою давню історію. П’ятківка – з слів старожилів називалася так як на тому місці розміщувалося п’ять хат. Висланка – десь у 19 ст. людей висилали для того, щоб розширити територію села. Погоріла – приблизно тим же часом, відбулася пожежа, і було спалено вогнем чимала селянських будинків. Охремівка – від проживання Охрема. Уманська лінія – від напрямку на м. Умань. На жаль, на інші частини села дійшло до нас мало інформації.  

       З північно-західного і західного напрямку знаходиться ліс, який тягнеться амфітеатром. На території села розміщена велика кількість ярів, кожний з них має свою назву: Кедів, Жмурів, Андріянів, Хрестова, Ціваньові ліски, Крутенькі ярки, Глибока, Великі і Малі Чагари, Тузи.   Ґрунти навколо і в самому населеному пункті родючі, чорноземні та підзолисті, рослинний і тваринний світ характерний для лісостепових районів України. Саме наявність родючих чорноземів і стала запорукою того, що тут люди селилися із дуже давніх часів і їх основним заняттям було землеробство.

       Село Ятранівка має давню історію, бо історія села тісно зв’язана з історією м. Умані і Уманщини. Відомо, що на Уманщині зафіксована висока концентрація і щільність поселень племен трипільської культури. Випадкові знахідки в нашій місцевості свідчать про те, що по берегах р. Шаринки існували трипільські поселення, сліди яких залишилися до нашого часу. До цього часу тут ми знаходимо черепки ліпного посуду, бо гончарного круга трипільці ще не мали. Вони переважно займалися землеробством, обробляючи землю за допомогою кам’яних і кістяних мотиг. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, займались скотарством. Трипільська культура займає досить довгий період часу IV-II тисячоліття до нової ери. Поселення по річці Шаринці відносяться до кінця середнього стану трипілля, десь біля 4 тисячі років тому.

       21 серпня 1961 року проведено розвідки на полях с.Ятранівки вздовж правого берега р.Шаринки та лівого берега р.Ятрані від с.Текучої до впадіння в Ятрань р.Шаринки. Було пройдено за метрів 300 до гирла р.Шаринки по її лівому березі, піднімались трохи на гору / тут берег круто піднімається вгору / , але  було нічого не виявлено. Пізніше проводилися розвідки Левченком і Стефановичем  й вже було виявлено сліди трипільських поселень.

Трипільське селище Ятранівка – 1.

       За метрів 200 до греблі на правому березі Шаринки до річки підходить неглибокий і недовгий яр. Зразу при підйомі з яру на гору попадаються сліди трипільських жител і трипільської кераміки. Зрідка тут попадається і черняхівська кераміка. Одначе коли далі підніматися, а потім спускатися до берега Шаринки та Ятрані часто попадаються сліди трипільських жител. Ці сліди з великою кількістю перепаленої глини доходять до самого кінця орної землі / до 50 м від річки /. Вгору сліди йдуть через горб на протилежний спуск до яру, що складає понад 300 м. Вздовж берега сліди добре простежуються до 400 м до посіву гречки, а далі в гречці вже не можна простежити. Далі на ріллі густі сліди жител тягнуться десь до 300 метрів. Тут за висловами людей при оранці неодноразово виорювався навіть цілий посуд. Невеличка балка метрів біля 400 до межі також перетинає поле і сліди трипілья доходять тільки до неї. На поораному було знайдено два уламки великих вінець з горшків. В одному черепку з вінець темно рожевого кольору зразу під лініями намальовано чорною фарбою смугу до 8 мм, від якої на краю черепка відходить теж смуга, але є тільки краї. На одному черепку з вінцями вушко в вигляді двох невеличких горбочків. На вінцях миски жовтуватого кольору на внутрішній стороні орнамент буруватою фарбою серповидної форми. Один черепок з денця посудини, яка мала чотири ніжки / є тільки слід однієї ніжки /. Чимало черепків вкрито нальотом вапнякових солів. 

 

 

       Слід зазначити, на території села, знаходяться зольники, що характерні для племен білогрудівської культури. Вони являють собою підвищення до 4 м., а діаметр 35м. Вчені вважають, що саме ця культура була першим етапом ранньозалізного віку.

       Білогрудівські поселення не мали укріплень, жителі мешкали, імовірно, в прямокутних великих напівземлянках, в яких стіни були з дерева, а підлога вимазана глиною. Поховання людей – ґрунтові та курганні могили, в яких небіжчики скорчені, іноді кремова ні, а рештки вміщені в урни. Матеріальна культура представлена керамічними виробами ( слоїки, тюльпаноподібні посудини, черпаки, кружки, миски, келихи ) та виробами з бронзи ( браслети, шпильки, спіральні підвіски, вістря списів і луків, кинджали ). У пізній період білогрудівці вже виготовляли знаряддя з заліза ( голки ). Основні заняття мешканців білогрудівських поселень – землеробство, тваринництво й птахівництво. Велику роль у світогляді племен білогрудівської культури відіграв культ вогню ( велика кількість зольників ). Як вже зазначалося вище, для білогрудівських поселень характерна велика кількість зольників, які переважно мають правильну форму. Єдиної думки щодо їх призначення немає. Одні вважають пам’ятками поховального обряду, другі – залишками житла, треті – культовими місцями, які пов’язані з вогнем. Пройшли роки і ці зольники були розорені.

       Скіфам вдалося створити на території України потужну державу. Автохтонне ( корінне ) землеробське населення вони підкорили – ці племена увійшли в історію під назвою скіфів-орачів, які мешкали у лісостепу правобережної України. Скіфи-орачі відомі пізніше також під назвою сколоти. Є підстави вважати, що в нашій місцевості жили племена і скіфів-землеробів, в VIII – II ст., сліди яких знайдено і достатньо досліджені на Уманщині. Ці племена жили в час розкладу первіснообщинного ладу, коли появилась масова майнова нерівність і родовий лад поступово змінювався сусідською общиною. Племена скіфів-землеробів вирощували пшеницю, просо, жито, коноплі і інші зернові культури, займалися городництвом. Також займалися скотарством, знали гончарне, ковальське, ливарне та інше ремесло.

       Про це свідчить хотями той факт, що в 1961 році на огороді в долині р.Ятрані, де вона приймає води р.Журбанки, знайдено залізний наконечник скіфської стріли.

       По берегах р.Шаринки зустрічаються сіро глиняні черепки та черепки лощені графітом. Цей посуд виготовлявся на гончарному крузі. Ця кераміка відноситься до черняхівської культури, / II – V ст. н.е. / і свідчить про людські поселення тут в цей час. Пам’яток цієї культури на Уманщині виявлено понад 160, зокрема, навколо села Ятранівки – 3. Видатний краєзнавець Уманщини Г. Ю. Храбан так описав ці пам’ятки:  Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 3

Вже перед гирлом р.Журбанки лівий берег в селі є трохи пологим. Трохи нижче перегороджує гребля, де утворює досить великий ставок. З села до греблі спускається дорога над якою стоїть з правого боку, коли спускатися до Ятрані, селянська хата. Вона зараз порожня, але видно, це щось мало відношення до ліків, бо видно пляшечки. Вияснилось, що там була ветеринарна амбулаторія, біля якої є городина, а ближче до дороги бур’ян. З самого миса цієї садиби бульдозер згрібав землю на греблю і вивернув на поверхню чимало черепків різного часу.

       Серед цих черепків є й уламки черняхівської кераміки. Піднято 14 уламків кружального посуду, приналежність яких до черняхівських не виникає сумнівів. Це є також уламок ручки амфори, з перерізі овальної / розміри діаметрів: 35х10 мм /. Понад берегом ставка за садибою ветамбулаторії виступає гранітна скеля і по цьому граніті проходить дорога. Понад дорогою валяються сіроглиняні черепки викинуті з огорода і невеликий шматок залізної жужелиці.

       Серед піднятих уламків, розритих бульдозером, є 4 уламки вінець з шершавотою поверхнею і витердками. В двох із цих уламків дно вгинається до центру всередину, утворюючи ніби кільцеву ніжку. Є два уламки стінки, на яких нанесено орнамент в вигляді косої сітки пролощеними тоненькими рисами. Обох уламків глина сіра, але в більшого колір на зовнішній поверхні наближається до жовтувато-червоного. Є черепок з чорним лощенням.

       Є уламок флакона / керамічного /, всього вкритого рівчачками які йдуть навколо горла флакона. Одначе наявність тут ветамбулаторії, а також одно часове виявлення уламків близьких до нас часів, примушує нас тільки згадати про шийку флакона, не знаючи його датування. До речі глина в нього ясно-сіра,

поверхні чорні. Може справді поселення було на правому березі р. Журбанки на невеликому просторі.

       Як би то не було, а ми маємо справу з слідом черняхівської пам’ятки. Серед знахідок, які зберігаються в Уманському музеї, є шматок залізної жужелиці, але не вказано тільки певного місця знахідки. Очевидно, це місце є саме тут. Тут, очевидно, і в далекі часи було болото, з якого брали в черняхівський час болотну руду.       Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 1 Круті береги йшли селом понад р. Журбанки до кінця села. За 1,5 км від села на правому березі Журбанки від села є птахоферма. Берег тут не досить стрімко підходить до води. Поле посіяне недавно житом чи пшеницею. Тут не видно черепків, але все ж удалось найти одного кружального черепка з ясно-сірої глини з мазкою поверхнею. Другий черепок був ліпним рудуватого кольору. Далі до автостради береги у р. Журбанки круті.

  

   

Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 2

На цьому ж місці, біля гирла Шаринки, є також сліди селища черняхівської культури. При чому уламки кераміки від яру простежуються зрідка, але зате їх багато в 30 – 50 м від річки. Сліди черняхівських жител, очевидно, не попадали на житла трипільські. На слідах черняхівських жител багато перепаленого каміння. Ці сліди простежувались на відаллі до 100 м, до посіву гречки. За гречкою уламки черняхівської кераміки попадались зрідка. Можна припускати, що черняхівське селище мало довжину до 1 км. Уламки посуду майже всі сірого кольору,  різних відтінків, від ясного до темного. Одне денце на кільцевій ніжці з мазкою поверхнею. Черепки з добре налощеною поверхнею. Знайдено фрагмент жорен. Камінь побував в огні і на зламі набув червонуватого кольору і навіть справляє враження, що жорна виготовлені з глини з додатками камінців. Обидва селища своїми слідами повністю не перекриваються: трипільське більше. Слід черняхівського селища виявлено було І.Г.Левченком.

 

 

        Отже, в нас є дійсні докази про існування черняхівської культури в с. Ятранівці. Сліди стародавніх поселень слов’янських племен – антів, що тут жили у II – V ст., також видно на правому березі р. Ятрані між с. Ятранівкою і с. Текучою, недалеко від того місця, де р. Шаринка впадає в р. Ятрань.

       Немає сумніву, що стародавні поселення були по берегах р. Журбанці, в цьому місці, де вона впадає в р. Ятрань, з лівої сторони – центральна частина села. Тут на садибі ветамбулаторії бульдозер вигорнув не тільки уламки черняхівської культури. Тут є уламки сіро глиняного посуду, що ймовірно належить до VI – VII ст.

Пізніше Уманщина входить до складу Київської Русі. Хоч писаних документів за цей період ми не маємо, але на території с. Ятранівка знайдено залізний наконечник списа, що відноситься до часів Київської Русі.

Літописи свідчать, що з 1068 по 1215рр. половці здійснили близько 35 нападів, поки завоювали цю землю. Про те, що Уманщина була ареною боротьби руських князів з кочовиками південного степу, ми знаходимо підтвердження в Іпатіївському списку Київського літопису, де під 1164 р. згадується річка Удич.

Треба згадати і про так званий « болохівський рух», який був поширений на межі кордонів великих південно-західних князівств – Київського, Галицько-Волинського. Цей рух підтримували монголи, бо йому було притаманне протиставлення громад князівсько-дружинницькому устрою. Понад 120 років Уманщина знаходилась під контролем монгольських завойовників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ятранівка в період феодалізму

 

       В минулому село називалося Псярі вкою. Коли і як засноване існуюче село? Звідкіля походить його назва? Ці питання нам ще невідомі.

       Проте нам відомо, що територія Уманщини і села була заселена з найдавніших часів. На полі с. Ятранівка знайдено залізний наконечник списа та бронзовий наконечник стріли, що відноситься до скіфського часу. З початку нашої ери тут жили слов’янські племена. Пізніше Уманщина входила до складу Київської Русі, хоч писаних документів про цей період ми не маємо, але залізний наконечник стріли, що знайдений на полі с. Ятранівка, відноситься до часів Київської Русі.

       Великих спустошень і лиха зазнала наша земля від набігів кримських ханів в 1482 – 1493 рр. Ці полчища спалювали населенні пункти, грабували жителів, виганяли наших людей в неволю.      

       Із зміцненням Литви наші землі входили до Литовського князівства, а з часу Люблінської унії /1569 р./ Уманщина опинилася під владою – Речі Посполитої.

       На початку ХVІІ ст. / із травня 1609 р/ землі Уманщини за рішенням польського сейму були передані у володіння польського магната Валентина – Олександра Калиновського, який був брацлавським, вінницьким і звенигородським старостою.

       Тяжким було становище місцевого населення, яке терпіло подвійний гніт від польської шляхти і місцевих феодалів. Все це призводило до частих повстань українського народу проти чужоземного засилля. Найбільш яскравою сторінкою в історії українського народу в минулому є визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького в 1648-1654 рр., яка закінчилась видатним історичним актом – возз’єднанням України з Російською державою.

       У східній частині границі Уманського полку в 1649 – 1954 рр. найбільш віддалена була Уманська сотня і належні до неї Псярівка і Сушківка у районі річки Ятрань. Слід згадати і про те, що в 1654 році згадується реєстрова Уманська сотня, а поряд названі містечка Псярівка ( нині – Ятранівка), Сушківка і Єгубець ( нині – Ягубець).

       Активну участь взяло в цій війні і населення Уманщини. Але Уманщина, в складі Правобережної України , ще залишилася під гнітом польської шляхти. Населення Уманщини разом з усім українським народом Правобережжя повстало проти своїх гнобителів, за своє національне і соціальне визволення . Великими антифеодальними виступами на Уманщині були повстання гайдамаків в 1737, 1749, 1750 рр. Найвищого розмаху хвиля повстання народу досягла в червні 1768 року , в період «Коліївщини», яка проходила під керівництвом запорозького козака Максима Залізняка та уманського сотника­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ Івана Гонти. В селі існують перекази, що гайдамацькі загони розміщувалися в лісі Дубові садки, на захід від села.

       Звичайно в цю боротьбу було включено не лише населення міста, а й навколишніх сіл. В 1793 році в результаті другого поділу Польщі, Правобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії. В цьому ж 1793 році губернатор Кречетніков оголосив в Умані маніфест Катерини II і прийняв присягу від жителів міста.

       В 1795 році Умань стала повітовим центром Вознесенської губернії, а з 1797 року Уманський повіт було включено до київської губернії.

       З приєднанням Уманщини до Російської держави розвиток цієї місцевості пішов значно інтенсивніше, населення повіту швидко збільшувалося, відроджувалося місто, оживали навколишні села.

       В 1796 році розпочато влаштування парку „Софіївка” в Умані, який відкрито в 1800 році. До цього часу будь-яких документів про с. Ятранівку ми не маємо, хоч існуюче село у цей час уже було.

       Ще в 1726 році Уманщина стала володінням магната Франциска - Салезія Потоцького.

       Щоб заманити сюди більше людей, Потоцький на певний час давав різні привілеї ново жильцям. Місто і навколишні села почали рости. Розвивалася торгівля. Десь приблизно до цього часу потрібно віднести і заснування історичного села Ятранівки та виникнення до його старої назви Псярівка.

       Про виникнення старої назви села Псярівка серед жителів села існує кілька версій. Проте одна з них найбільш достовірна, хоч стверджувати цього не можна. Нам відомо, що сам граф Франк - Салезій Потоцький жив не м. Умань, а Галичині. Тут розпоряджався нього управитель. Але граф часто приїздив сюди. Як у всіх інших вельмож, у нього, тут , на Уманщині, спеціальні конюшні і псарні, де утримувалися коні та мисливські собаки, на той випадок, коли приїде граф. Коні призначалися для прогулянки графа і його челяді верхи і в упряжці, а собаки використовувалися на полюванні. Така псарня, за переказами, була десь в західній частині села по р. Безіменній. Від цієї псарні і населений пункт – кріпаками було названо Псярівкою.

        Перші писані відомості про с. Псярівку нам відомо за 1800р. де згадується що село Псярівка належить графу Щененому Потоцькому і в ній нараховується 389 ревізьких душ/людей чоловічої статі /.

       Проте з розмов з жителями нам відомо, що коли в 1936 році була закрита церква і майно з неї виносилося, тут було знайдено листок з рукописної книги, де поруч з іншими невідомими записами, був запис про те, що в 1763 році померла якась Черненко/ ім’я і по батькові розповідач не пам’ятає/. Цей факт і те, що в 1800 році уже були в селі 339 ревізьких душ, наводить нас на думку, що село уже давно існувало, тобто, у XYII ст. село уже було.

       Також слід згадати, що наприкінці XVI ст. на „гуманських та звенигородських” ґрунтах виникають нові поселення, серед яких: Бабанка, Багва, Ботвинівка, Верхнячка, Гереженівка, Городецьке, Івангород, Іваньки, Кожухівка, Кути, Маньківка, Псярівка, Сушківка та інші. З початку  XVII ст. є відомості про те, що ці поселення були чималими, „мали багато димів”, тобто виникли раніше, як вище вказано. Тобто людності на цій території проживало багато і аж ніяк „пустинею” вона бути не могла.       

       В 1834р. м. Умань і інші володіння у графа були конфісковані за його участь в полтавському повстанні 1831р. і передані у власність дружині царя Миколи I – Олександрі, а інші землі стали державними.

       В першій половині 20-х років XIX ст., з ініціативи Олександра I при активній участі друга і радника царя – Пракгеєва. Близько 375 тисяч було перетворено у військових поселенців.

       Військові поселення були утворені для того, щоб забезпечити державу від селянських заворушень, здешевивши утримання величезної армії і створити в прикордонних земля військові частини для боротьби за гегемонію в Європі.

       З 1336 бувші землі графа Потоцького були у віданні військового міністерства .Нам відомо . Що в цей час /1836р/ кількість населення в с. Псярівці порівняно зросла .Так , в цей час в селі нараховувалось 593 ревізьких душ .                                      

                                                                                                     

     З 1339 р. Умань стала центром військових поселень.

В самій Умані був центр – Уманського округу, до якого належали майже всі села уманського та багато сіл прилеглих сюди районів.                                                                                             

        6 серпня 1345 р. був затверджений герб м .Умані. Саме зображення герба свідчило про заняття поселенців в одно час сільськогосподарськими роботами і військовою справою.

        Військове поселення було і в с. Псярівці .В центрі  села, на підвищеному місці був збудований манеж, який в цілому зберігся до в 1912 р. Приміщення манежу було розібране і з цієї цегли було збудоване велике приміщення земської школи в с .Текуча.

       Після ліквідації військових поселень, місцеві селяни перестали нести військову службу, але в селі було розквартировано військову кавалерійську частину сільська община обов’язана була постачати її харчами. І забезпечити житлом .

       На кладовищі села зберігається хрестовидний пам’ятник з написом, що тут похоронений 10 травня 1866 року майор Гусарського Охтирського полку Пьген Тхоршевський. З переказів нам відомо, що майор Тхоршевський служив в цьому полку і ображений начальством, покінчив життя самовбивством.

    Правда існують і інші версії про його смерть але вони менш правдиві. Тяжким і безпросвітнім було життя поселенців.  Польові роботи виконувались під командою капрала. Вставати, працювати, обідати, лягти спати поселенці повинні були за військовими сигналами.

       Дітей поселенців уже з 6-7 років привчали до муштрі і. Виявляючи протест, поселенці часто повставали або тікали в інші краї За пер непослух або втечі вони, їх жінки і діти піддавалися ся жорстоким тілеснім покаранням.

   Військові поселення на Україні існували до 1680 року, бо тяжке життя поселенців призводило до народних повстань ,але в деяких місцях вони утримувались і дещо пізніше .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ятранівка в період капіталізму.

 

       Розпад феодально-кріпосного ладу і розток капіталістичних відносин , зростаючий з кожним десятиріччям селянський рух і поразка в Кримській війні, примусили царизм скасувати кріпосне право в Росії . 19 лютого 1861 року був підписаний маніфест про реформу царем, а 5 березня того ж року був обнародуваний .Оцінуючи ``селянську реформу ``В. І .Ленін говорив, що вона кріпосницька реформа має кріпосницько-грабіжницькі характери, вказав, що селяни вийшли на свободу обідрані до зубожіння,

Вийшли з рабства поміщиків  та попали до тих самих поміщиків у кабалу і до їх ставлеників.

       Все ж таки скасування кріпосництва позитивно вплинуло на економічний розвиток всієї країни, всіх українських ї Уманщини.

       Економічному розвитку Уманщини сприяв і той факт, що зв’язувала Умань з такими важливими залізничними вузлами, як Козятин, Одеса, Київ.      

       З економічним розвитком  Умані   розвиваються навколишні  села. Особливо в  цей  час зростає  кількість  населення міста  і  сіл. Якщо в 1864 р. В с. Псярівці  було 1349 жителів, то  відомості  за 1900р. нам говорять, що   в селі  уже  було  555 дворів   і  2945 жителів, з них чоловіків  -  1465, жінок – 1480.

       Остання трещина    х1х  ст. характеризується  -  переростанням  домонополістичного капіталізму  у його найвищу стадію – імперіалізм. На  хх ст. Імперіалізм  остаточно  склався в передових  країнах   Європи  і  Америки. Росія пізніше   від головних  європейських  країн стала  на  шлях капіталістичного розвитку, проти і  тут в  кінці хіх -  на  початку хх  століття   інтенсивно відбувається процес  переростання  капіталізму  в імперіалізм.

       Розвиток  імперіалізму  привів до промислової кризи в країні. Яка прискорила процес політичного пробудження  народних мас. в  першу чергу робітничого класу  і   сприяла  росту його класової  свідомості. Революційна боротьба  робітників була прикладом  для селян.

       Піднесення масового революційного руху  в  країні  в 1900-1904рр. переконливо свідчило   про назрівання революції  в  Росії. Подіями  9 січня  1905 року, коли  царизм  розстріляв мирну  демонстрацію петербурзьких  робітників, був покладений      початок  революції 1905-1907рр.  жахлива звістка  про криваве злодіяння  царя рознеслась по всій країні. Широкого розмаху  революційні  події  набули    в 1905-1907рр. в  Умані і   повіті. В  цьому  була велика заслуги  соціал – демократичних організації,  що була створена тут в 1900 р. Революційних виступів селян в с. Псярівці в 1905-1907рр. не відбулось. Хоч селянам про ці події було відомо. Тут поширювалися листівки соціал-демократичної організації  м. Умані, зокрема  «До сільських робітників» та інше. Активним розповсюджувачем таких листівок був селянин – бідняк  Семен Боценко. Проте зв'язок  з  робітників  класом був ще недостатній, а тому організованих виступ селян  в с. Псярівці не відбулося. А в цей час ворожі елементи в селі  пускали різні плітки. Щоб загострила ворожнечу між селянами  і міським населенням. тут поширились слухи. що нібито євреї  виступили проти царя  і хотять взяти  владу в свої руки.

       Революційні виступи на Уманщині і в самому місті набирали більшого розмаху і ворогам не вдалося приховати правди від народу. Так, наприклад, старожили розповідають, що в селі було відомо про події в с. Гродзево, коли селяни, у вересні місяці 1910 р. сміливо виступили проти реакційної політики царя і його уряду – столипінської аграрної реформи.

       Придушивши першу революцію 1905-1907 рр. царський уряд вжив рішучих заходів, щоб посилити класове розшарування на селі, розколоти селянство і виділити з нього шар найбільш забезпечених земельних власників – куркулів, на яких міг би опиратися царизм.

       В червні 1910 р. було прийнято закон, який встановлював обов’язковість виходу селян з общини. За цим земельним законом общинне користування землею руйнувалось. Селянин міг виділитись з общини і розпоряджатись землею, як своєю власною. Бідні селяни, як правило, продавали свої невеличкі ділянки землі, а тим часом селяни – куркулі мали можливість скуповувати ці землі за безцінь. Царський уряд дозволяв куркулям зводити скуплені землі в один масив, впорядковувати свої хутори, надавав їм позики для впорядкування свого господарства і т.д. Цим аграрним законом скористувались і Псярівські куркулі, які одержували позику з Уманського селянського банку, скуповували землю і заводили свої хуторські господарства. Для них були відведені кращі землі в 1-2 кілометрах на захід від села по обидві сторони р.Безименної.

       Тут вони завели своє господарство із власними ставками і млинами. Ще до цього часу ці ставки називають за іменами  їх власників – Іванів, Теренів, Антонів та інші. Уже в той час жителі села називали куркулів – хуторів тузами і по традиції ця місцевість, де були ці хутори називається «Тузи».

       Земля в Псярівці була розподілена і рокріплена за господарствами. Проте ці землі були розподілені далеко не рівномірно. На чверть селянських бідняцьких дворів припало лише 1/10 всіх земель села, що становило менше двох десятин на двір, а в той час сільські куркулі Цівань Григорій і Скляренко Терентій володіли 25-30 десятинами землі, мали свої площі лісу, млини, сільськогосподарські машини і т.п.

       Про класове розшарування селян в дореволюційній Псярівці свідчать такі дані за 1913 – 1914рік. Всього селянських господарств числилось 794, в яких було 3238 десятин землі, в церкви було 34 десятини.

       Мали менше 2 десятини – 301 господарство, у них землі – 394десятини.

від 2 до 3 десятин - 178, у них землі – 517 десятин;

від 3 до 4 десятин - 152, у них землі – 559 десятин;

від 4 до 5 десятин - 108, у них землі – 523 десятин;

від 5 до 6 десятин - 97, у них землі – 598 десятин; 

від 6 і більше – 58, у них землі – 676 десятин;

       За даними 1912 року в селі було 3725 чоловік населення. З 372 дітей 8 – 11 років, 169 дітей навчалися в церковно-приходській школі, яких навчав один учитель з помічником. Діти навчалися в старій глиняній школі, про їх умови навчання ніхто не дбав. І коли в 1912 році розбирали манеж, стояло питання про будівництво приміщення школи в селі. Але сільські куркулі, які верховодили на сходці, заявили: «Школи в селі не потрібно, бо погано жити буде, тому що всі будуть грамотні».     

       Тяжким і безпросвітним було становище селян. В селі не було ніяких культурно-освітніх закладів, не було жодного медичного працівника, лише сільський учитель і священик мали газети і то тільки губернську і повітову.

       Для отруєння свідомості селян, в селі існувала церква, монополка, шинок. Промисловими товарами забезпечували жителів приватна лавочки. В цей час для послуг селян, в селі було 4 приватних млини, 4 кузні, сільські бондарі, шевці і кравці. А в цей час країна переживала період нового революційного піднесення, дедалі більше загострення класової суперечності в середині країни.

       Не минуло нашого краю і лихоліття Першої світової війни, що розпочалася влітку 1914.р.

Чоловіче населення Умані та сіл повіту було мобілізовано до армії та відправлено на фронт. Умань стає тиловим містом Південно-Західного фронту. У 1914 році у ньому стоїть 5-й батальйон 3 запасної піхотної бригади російської армії.

У 1915 році в Умані був сформований 258-й Кишинівський піхотний полк, який очолив полковник Г. М. Базильський. На його базі у 1918 році у Сумах був створений 42-й Сумський кінний полк. Восени 1916 року в нашому місті знаходилось військове управління 8-ої запасної піхотної бригади. До цих військових частин мобілізувалось населення Уманщини.

Серед мобілізованих було чимало жителів села Псярівки. Багато їх загинуло на західному театрі воєнних дій, особливо під час відомого в історії Брусиловського прориву, а ще більше було поранених, які вертались додому інвалідами. Війна, що тривала уже кілька років, викликала велике незадоволення в суспільстві, що привело до Лютневої революції в Росії і повалення монархи Романових у 1917 році.

 

 

 

Село в 1917 – 1922 роках.

 

       В лютому 1917року в Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція, самодержавство в Росії було повалене. Уже в перших числах березня 1917 року в селі стало відомо про революційні події в Петрограді, а 5 березня в селі знали про зречення Миколи II від престолу.

       Трудящі села радісно зустріли цю звістку і готувались до виборів нової влади, народної.  

       В селі залишився староста, а куркулі створили так звану « селянську спілку», яка по суті була контрреволюційною організацією і прикривалась революційними фразами.

       На початку листопада 1917 року в село прийшла нова звістка. Збройне повстання в Петрограді на чолі з В.І.Леніним перемогло. Перемогли більшовики. А в селі продовжував управляти староста, оточений куркулями.

       На Уманщині і в селі орудували контрреволюційні зграї, які всіма силами намагались втримати, повалений більшовиками, старий лад. Проте сільська біднота ставила свої настійні вимоги відносно перерозподілу землі і встановлення народної влади. Тепер уже селянам було відомо про події в країні, вони тримали зв'язок з м. Уманню, уже більше появилось в селі газет, особливо повітових « Свободный голос», « Голос Умани», « Уманское слово» та інші.

        Лише в березні 1919 року в селі вперше встановлюється народна влада. Десь 15 березня 1919 року в селі відбулася сходка, на якій було обрано комітет незаможників. Тут була обрана комісія по перерозподілу землі. Головою комісії обрали селянина-бідняка, Слюсаря Матвія. Нові органи влади взялися за налагодження революційного порядку на селі, якого так довго не було.

       В 10 числах серпня 1919року в селі появились загони петлюрівців. Петлюра зробив спробу мобілізувати селян в свою армію, але ця спроба провалилась. Селяни, які насильно були взяті в м. Умань, з настанням темноти розбіглися по домівках.

       В селі розпочався жорстокий денікінський терор, куди денікінці вступили в останні дні вересня 1919 року. Вони чинили люту розправу над активними учасниками революційного руху. Після тяжких знущань загинув активіст Тимко Усенко, багато селян піддалось тілесним покаранням.

       Проте, 25 квітня 1920 року, не оголошуючи війни, війська панської Польщі вторглись в Радянську країну, спрямувавши головні свої удари проти України. На початку травня вони захопили Київ і незабаром 2-га польська армія, що діяла в напрямі Умані, вийшла на лінію Канів – Звенигородка – Христинівка – Гайсин.

       В цей час знову підняли голови недобитки націоналістичних банд Дерещука, Цвітковського та інші, які часто вдиралися в села тероризували населення, вбивали людей, грабували їх. Такі непоодинокі нічні набіги були і в Псярівку.

       25 травня 1920 року частини I-ої кінної армії під командуванням К.Є.Ворошилова і С.М.Будьонного пройшли через Уманщину, окремі підрозділи були і в Псярівці. Жителі села з великою теплотою і вдячністю зустрічали своїх визволителів. В ці дні з участю політпрацівників I-ої кінної армії Будьонного в селі відбувся мітинг, на якому промовці заявили, що вони докладуть всіх зусиль, щоб успішно розбити ворога, а декілька чоловік записалися добровольцями в Червону Армію і виступили на захист своєї Вітчизни.

       Коли виступ білополяків під ударами Червоної Армії провалився, Врангель почав свої дії в Криму, Комуністична партія і Радянський уряд вжили рішучих заходів, щоб до зими ліквідувати цю загрозу.

       Гаряче відгукнулися на цей заклик жителі села. На осінь було повністю виконано продрозкладку в селі. З села було виділено 10 коней для відправки в армію, молодь йшла добровольцями на Південний фронт.

       В листопаді 1920 року Радянська Армія ліквідувала Врангілівський фронт, але боротьба з рештками білогвардійців і різними бандами ще тривала до 1922року. Тут на Уманщині, ще й в 1922році з’являлися куркульсько-націоналістичні банди, які грабували селян, вбивали сільських активістів. Так, влітку 1921 року одна з таких банд в кількості 15 озброєних вершників, зненацька вдерлася в село, напала на приміщення сільської Ради, не заставши там нікого, поскакала в напрямі с. Текуча.

       Та розгулам ворогів настав кінець. Восени 1921 року в селі відбулися перші вибори до сільської Ради селянських депутатів. На виборах було обрано Виконавчий комітет. Першим головою сільської Ради був обраний бідняк Тимошенко Макар. Новообрана Рада, керована Уманською повітовою партійною організацією, була здатна організовувати і підняти жителів села на подолання труднощів, що виникли в ході війни. 

       Перед селянами стояло першочергове завдання – необхідно було забезпечити промисловість сировиною, а робітників продовольством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміцнення радянської влади.

 

       До 1923 року с. Псярівка входило до Ладижинської волості, Уманського повіту, а за першим адміністративно-територіальним поділом з січня 1923 року по жовтень 1930 року ввійшло в Ладижинський район, Уманського округу.

       Тяжкими були для с. Псярівки перші роки радянської влади. Селянське господарство занепало. Ще у воєнні роки посівні площі селян значно скоротилися, було багато винищено і забрано робочої і продуктової худоби, не вистачало реманенту, в селі майже зовсім не було с/г машин і т. н. Так, у1923р.в селі було лише 3 кінні молотарки, 5 сівалок, 7 січкарень, якими володіли куркулі. В1925-1926рр. Половина селянських господарств не мали робочої худоби, врожайність пшениці становила 45-50 пудів, а цукрових буряків 120-150 пудів з десятини. Така низька врожайність свідчила про відсутність необхідних машин і знарядь виробництва, що призводило до низької продуктивності праці, порушення строків посіву і обробітку ґрунтів, про низький рівень агротехніки.

Проте в цей час уже були значні успіхи в порівнянні з післявоєнними роками. Тепер уже на 1 грудня 1927 року в селі нараховувалося 966 дворів, а кількість населення за даними перепису в 1926 році 3907 чоловік.

В грудні 1927 року відбувся 15 з’їзд ВКН/б/, який ввійшов в історію, як з’їзд колективізації сільського господарства. Колективізацію сільського господарства Комуністична партія проводила, виходячи з історичних вказівок В. І. Леніна, викладених в статті «Про кооперації» , яка ввійшла в історію нашої партії ,як геніальний кооперативний план.

Проте в створенні колгоспів було багато труднощі. Головна трудність полягала в тому, що куркулі всякими способами намагались перешкодити трудящим їх об’єднанню в колгоспи.

       До 1929року радянська влада проводила політику обмеження і витіснення куркуля, а в  кінці 1929 року з зв’язку із зростанням колгоспів,  радянська влада ви  рішила ліквідувати куркульство як клас на базі соціальної колективізації.

       Восени 1929 року в селі поширився рух за створенням колективних господарств. Активними учасниками створення колгоспів були селяни – бідняки Блажчук Матвій,  Слюсар Матвій Васильович, Тимощенко Макар Миронович, Степанюк Ларіон Микитович, Німенко Арсень Філімонович,  Бобошко Омелян Мусійович, Круглик  Степан Іванович, Круглик  Гордій Лукич, Овчар Оверко та інші товариші.

       В цей час в селі організуються перші колгоспи: “ Новий побут “ , де першим готовою був селянин - бідняк Степанюк Ларіон Микитович – достатньо грамотний на той час чоловік.

        Колгосп ‘’ Праця незаможників” очолив Бобошко Омелян Мусійович і колгосп ‘’ Нове життя ‘’ –Черненко Семен Іванович,  ’’Великий рух ’’ –  очолив – Німенко Арсень Філімонович , який тепер працює в колгоспі мельником, а головою колгоспу ’’ІЗ МЮД’’  був Круглик Гордій Лукіч.

         В січні 1930 року відбулося конференція  бідняків Уманської опруги . На цій конференції від селян с. Псярівка було 4 делегати. Обговоривши питання про соціалістичну перебудову сільського господарства, конференція  схвалила революцію, в якій закликала до рішучої боротьби з куркулями.   В 1930 році в селі було розкуркулено 24 господарства, а майно їх передано в колгосп.

       Велику допомогу колгоспному селянству подала Комуністична партія і Радянська держава. У листопаді 1929 р. ЦК ВКПб   ухвали послати на село 25 тисяч робітників , які мають організаційний досвід, для подання допомоги  трудящим села в організації колгоспів.

 В село Псярівка приїхав робітник - шахтар Донбасу, комуніст  тов. Афонін, який     очолив колгосп ’’Новий побут’’ . Працюючи тут, тов. Афонін показав себе здібним організатором  і керівником селянським мас.

       В 1929 р. була заснована Ладижинська МТС, яка подала значну допомогу колгоспам. На колгоспних полях загули державні  трактори. Хоч і невеликі були ще тракторні бригади по 5-6 тракторів, але вони почергово обробляли землі по-новому, то в одному, то в іншому колгоспі .

    А село на цей час уже змінило свій вигляд. Розширились колгоспні площі, збільшилась кількість робочої і продуктивної худоби, підвищилась продуктивність праці. 

       Ще на 1-е грудня 1927 року в селі було 966 селянських дворів ,а населення становило 3907 чоловік.

        В липні 1930 року Уряд СРСР прийняв постанову про ліквідацію округів. На початку вересня на Україні було створено 413 адміністративних районів. За цим новим поділом с.Псярівка входило до Уманського району, а з 1932 року з переходом до нового адміністративного поділу, село ввійшло до Ладижинського району, Київської області.

         Соціалістичні перетворення, що відбулися в селі, сприяли дальшому розвитку сільського господарства, з року в рік зростала економіка колгоспів села, зміцнювалась і розширювалась їх матеріальна база. В 1934 р. настала можливість деякі дрібні артілі об’єднати в більші господарства. Так, артіль «Праця незаможника» і «Великий рух» були приєднані до колгоспу «Нове життя». Об’єднаний колгосп в 1936 було названо іменем К.Е.Ворошилова, а головою колгоспу  був комуніст Білобров Мокій Мусійович; головою колгоспу «Новий побут»- Дубенко Юхим Тимофійович, «19 МЮД»- Круглик Семен Конович, а головою сільради депутатів трудящих був Любонько Михайло Павлович.

        Великі соціалістичні перетворення відбулися в с.Псярівці за роки Радянської влади. Напередодні війни в трьох сільських колгоспах було біля 4 тисячі га землі, з них орної – біля 3.5 гектарів.

         Провідними сільськогосподарськими культурами в селі була озима пшениця, якої збирали по 14-16 центнерів з 1га та цукрові буряки, що давали уже перед війною по 150-130 ц. з гектара.

        В цей час в колгоспі села працювали по 5-6 тракторів і по 2 комбайни з МТС, достатньо було приміщень для громадського тваринництва.

        Значні зміни сталися в культурному житті села. Впорядковувалося і прикрашувалося старовинна Псярівка, на берегах оспіваної Ятрані. Перед трудящими були відкриті двері до знань. Важливо згадати, що 15 вересня 1860 р. в селі вперше було відкрито школу, в якій сільський дяк навчав всього 12 дітей, а в 1902 р. на кошти селян було побудовано приміщення так званої «старої» школи на 2 класні кімнати і квартиру учителя.

        В цей час 1 учитель навчав близько 60 дітей, а за даними 1912 р. в школі було 169 учнів, і навчав 1 учитель з помічником. В 1932 р. в селі збудовано нову школу, а в 1934 р. було зроблено 1-ий випуск учнів з неповно-середньої школи. В селі працювала мед амбулаторія, в якій було 3 медпрацівника, 4 сезонних дитячих ясел на 120 дітей, клуб, сільська бібліотека.

       За роки радянської   влади в селі були впорядковані  вулиці, побудовані нові будинки колгоспників, насаджено сад площею 14 гектарів.

        Під сонцем  радянської конституції розквітло стародавнє село . як і всі міста і села нашої країни, воно жило повноцінним життям, радість і щастя прийшло в сім’ї трудящих села. З великим натхненням працювали колгоспники, колосилася пшениця на колгоспних ланах.

        Під керівництвом   комуністичної партії селяни брали активну участь в успішному виконані п’ятирічок , а разом з усім радянським народом, добилось великих досягнень в господарському і культурному будівництві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Живі свідки розповідають…

 

 

У світі сталося багато трагедій. страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли люди гинуть від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану - це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворога, - це друге. Але коли люди гинуть від голоду - це зовсім інше. Особливо - голоду штучного, навмисно створеного владою.

       Ви добре знаєте, що Україна завжди була багата на родючу землю і на хліб. Ще нашу країну називали „житницею Європи.” Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає на чорноземах від голоду?

       Хіба можна уявити, щоб людина збирала врожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини?

У ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі і молоді. Найстрашніше - помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів. Не дожили до першого дзвоника.

      Саме так влада поступила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті роки минулого століття. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства. У міжнародному праві це називається геноцид. А чи так давно це сталося, якщо ми досі не знаємо усієї правди про Голодомор? А чи так давно це сталося, якщо досі люди бояться правди про ті часи? А чи так давно це сталося, коли досі живі свідки цієї трагедії? Це наша історія. Ми  не можемо її викреслити з нашої пам'яті... Ми не можемо це забути....

Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. їх не називали героями. їм не ставили пам'ятників чи обелісків. Влада намагалась усіма засобами приховати свій злочин. Вона заборонила реєструвати смертність від голоду та приховувала Голодомор від світової громадськості. Але, попри страх перед владою, люди таємно робили фотографії, збирали свідчення.

Такі дії влади є злочином і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня її року. На цій основі 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України за ініціативою Президента України Віктора Ющенка прийняла Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», яким Голодом визнано геноцидом Українського народу.

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Курбали Марії Климівни

1921 року народження

Мій батько Гонтаренко Клим Минович,

1896 року народження відносився до                   

середняків: мав коня, воза, реманент,

борони, плуг. Не поспішав подавати

заяву до колгоспу. Мама Уляна Іванівна

купила ткацький верстат, цим промислом

і підробляла. У кінці березня 1933 року

приїхали комнезівці, навантажили на

 підводу витрушені з горщиків і корзин

 крупу. У кутку хати знайшли прутом

 ямку з картоплею. Через 2 дні поніс тато

 заяву в колгосп. Загнав коняку, відвіз борони. У першу чергу, заяви писали бідняки (гультяї, пияки). Батько все життя згадував, що якби раніше вступив до колгоспу, то й картопля залишилась би і все інше. Головою колгоспу в ті часи був Круглик Семен. Господарство розташовувалося у звільнених хатах куркулів, яких вислали. Тато ходив на роботу і приносив з кухні куліш, який давали в першу чергу нам. Одне втішало, що а допомогою голови, де знаходився будинок пристарілих, там також була столова, варили куліш. Ми туди малими разом з своєю сестрою Химою бігали, щоб отримати не велику частку тих харчів. У колективізацію з поля нічого не можна було брати, а мій дід батько батька Мина, зібрав трохи урожаю до дому. А через тиждень його забрали до в’язниці. Ходила я на поле за городом, паличкою розгортала землю, находила мерзлу та гнилу картоплю. Приношу до дому, а мама плаче коло печі. Напече оладків, та таких добрих, що ще б їла їх.

      Далі від нас вимерла від голоду вся родина Сухореброго Василя, Уляна. Одного разу, батько, ідучи до лісу, в льохові помітив труп Дениса, який жив по-сусідству з нами. Він був увесь понівечений. Внутрішні органи забрані, м'ясо обрізане, одні кістки. Неподалік від нас, на Висланці, жила родина Василя Устенка. Він також разом з дружиною та донькою Устенко Параскою і сином Устенко Іваном загинув під час голодомору. Коли помирав, він ледве прошепотів: „Простіть люди, бо я ж з’їв з Дениса печінку і серце” (говориться про  знівеченого Дениса,  якого знайшли в льохові). На цій вулиці майже всі вимерли. Трупи носили прямо на кладовище, бо знаходилося зовсім поруч.

 

 

Спогади

Жителя с.Ятранівки,

Джеваги Василя Михайловича

1929 року народження

 

 

Багато століть народ не мав потреби

в недостатках харчових продуктах і

тому не було підозри в тому, що може

виникнути великий голодомор. Тому

люди у великій надії держави, начебто були захищенні від злиднів та все продовжували свої будні на своїх землях, ділянках сільських дворів на скромних власних працях заробляти свої кровні збагачення. Але наближалися чорні дні, яких селяни не змогли б завбачити, а саме початок 1932 року. Цей рік наперед передбачав, що може щось  бути для людей, спочатку великі податки особливо на церкви, а далі і для простого народу переважно населення похилого віку, тай молодого покоління не обминула біда. На той час мені виповнилося лише 3 роки, а тепер неначе перед очима. Брата трохи молодшого 2-х років мама з батьком відвели туди куди відводили на той час уже до сотні дітей, а мене оставили вдома (батьки були ще молоді, а дітей все таки жалко покидати напризволяще), то я зостався без брата Петра, без радощів дитячої. Та які були тоді радості якщо мені говорили не виходь з хати, навіть і до сусідів бо з’їдять. Брата відвели в дитбудинок в м. Умань, де в той час знаходилася велика кількість дітей, не тільки з нашого села, а й навколишніх сіл. Батькові поталанило працювати на залізно-дорожній станції (він був столяром), а мати ходила через день-два та якось там у батька брала (не знаю як) буханку хліба і приносили до дому аби врятувати мене.

       Я часто згадую батькові слова який говорив „дорогенька мати, як нам виростити наших дітей, які вийшли на світ?” (батько мій у приймах, а мати була сиротою). З того часу в другій хаті (тепер зала) викопав 2x3 м., яку туди вкинув скриню накривну, а зверху поклали поломане ліжко, і там дещо зберігалося на чорний день (як тоді говорили), і  там дещо мама приховувала від мене (скибки хліба, крупці), і все це я знаходив і підкрадав, тоді коли не було дома і все таки мама помічала, та дещо перепадало мені за те, що міг покласти під віко. А в той час у батьківських кумів поїли своїх дітей. І лише в кінці 1933 року голова сільської ради визвав маму і сказав: „Прийди в сільську раду і забери свого сина додому”. Не можу передати, який я був радий, коли повернувся мій брат, майже такий самий як і я ростом. Тяжкі мої були дитячі роки 1932 – 1933-х років.   

 

 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Усенко Ірини Григорівни

1925 року народження

 

 

Мені виповнилося тоді лише 7 років

і добре пам’ятаю ті страшні часи.

Жили ми не подалік, де зараз проживає

Василь Левченко (Косівці). Щоб хоч

трохи приховати їстівного від реквізиторів,

хату обкладали снопами з кукурудзи, в

середині цих снопів і на стеблах від стіни

спеціально залишали по кілька качанів.

Їх потім звідти брали, дерли крупу і

варили кашу. Коли появилась зелень – їли

кропиву, цвіт липи, акації, лободу. Але це не врятувало більшість людей села. Батько Григорій та Євдокія Савівна зразу записалися до колгоспу. Комзецівцями були Щенюченко Надія та Потапенко Уляна. Відали коня, реманент, корову. Тому мабуть і вижили. Часто згадую, як я ходила до них на роботу, де могла б з’їсти якоїсь похльобки. Одного разу, мати сказала, щоб я вивела попасти козу. Яку ми тримали підпіччю. Ідучи по дорозі, до хати зазвав мене Сидор Коваленко. Зайшовши до хати, я помітила, як в печі кипів казан з водою, де хотіли мене зварити. Допомогло те, що мій брат Юхим, повертаючись з роботи, все це побачив в вікні Сидора. Вдершись в хату він зумів мене і козу забрати. Так і залишилася живою. Дуже вдячна йому і по сьогоднішній день. І досі з тугою згадую про ті страшні роки 1932 – 1933-х років.   

 

 

       

 

 

 

 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Кізлик Федори Фомівни

1927 року народження

 

 

 

Хто його знає, чого та була голодовка.           

Ходили, грабували комсомольці-активісти.

Розплітали, шукали гроші в косах, зносили

все в штаб: і продукти, і кожухи, і коні, і

реманент.  Знаходився він в центрі села.

Жінки тих комсомольців у наших намистах

ходили. Тато Фома Денисович (1998р.)

та мати Ірина Василівна (1904р.) у колгосп

іти не хотіли. До мав 5 десятин землі, пару

коней, січкарню, декілька корів. Розкуркулили, все конфіскували разом з хлібом. Куди зерно дівали, я не знаю, думаю, що на поле воно не потрапило. Їли буряки, а мама з них та мерзлої картоплі пекла оладки. А хліба не було зовсім. Люди їли людей. Один чоловік Самійло (не пам’ятаю прізвища) заманював односельців до хати, вбивав і варив у баняках. Поряд з нами жила родина Афанасія і Килини. Всі загинули голодною смертю, де були поховані на своїй землі, яку обробляли.

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Варченко Варвари Минівни

1927 року народження

 

 

          У моїй сім’ї проживало                             

четверо дітей. Жили бідно, однак

грабували. Бригада прийшла до хати,

згорнули усе в рядно зі скрині і

понесли. Забрали корову. Уночі

стукають у вікно, наказують

показати документи, як оплатили

податки. Спочатку тато в колгосп не

записувався, згодом був вимушений

до нього вступити.

         Виконувати хлібозаготівлю допомагали уповноважені. Активною в цьому була Щенюченко Надія.

         Урожай 1932 року був поганий, на полі вродили волошки та косарики. Проте це не стало причиною голоду.

          У нас були кури, прийшла бригада, сказали мамі віддати їх. А я мала, почула це, вибігла на двір, половила птахів у сакви і заховалася під яблунею. Забрали кури пізніше.

          У льоху зберігалася картопля – забрали. Трохи заховали в ямі, де знаходилася сушарка, зверху пригорнули землею, посадили кущі. Знайшли і там. Такі то були роки 1932 – 1933.

 

 

 

                                    

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Боценко Ірини Семенівни

1928 року народження

 

 

 

     Господарювання радянської влади

розпочалося зі створення гуртків, ТСОЗів,

потім колгоспи. Активісти усуспільнювали

і скотину, і лави з хати. Грабували народ ті,

хто не хотів працювати.

     Мої батьки Семен Максимович (1876р.)

та Тетяна Іванівна (1893р.) до колгоспу не

поспішали. Були заможні. Батько працював

суддею. Тата оголосили куркулем. Бо мав

7 десятин землі, коні, вівці, корови. Працювали на своїй леваді, садили гарбузи, буряки.

     Із активістів, або як їх називали комнезівці: найкраще пам’ятаю: Гуртовенко Абрама Ісаковича, Жука Клима, Гучка Дмитра, Овчар Оверка, Бондарука Миколу. Всі вони – комсомольці. У нас в матері забрали хустку, намисто. Жінки їхні все це носили і мали що їсти, а ми ходили голодні. Сім’ю повністю розкуркулили. Не залишили нічого. Забрали скриню з речами, зерно, тобто все, що було накопичено батьком. Благали їх зоставити пшоно, що було в скрині і те забрали. Навіть бляху з льоху знесли. З осені в льоху закопали моркву, в хаті – буряки. Їх пекли, варили сушені яблука. Проте, недовго, бо згодом і моркву, і буряки, і чоботи вкрали сусіди (прізвища не буду називати).

       На санях возили до Умані дрова на продаж, добре хоч поруч був ліс, і можна було заробити того хмизу. Ось так вдалося нам вижити. Велика смертність ішла по селі. Щодня вивозили на цвинтар грабу людей. За це їм давали 400граммів хліба. Інколи вивозили навіть живих. З тих хто помер пам’ятаю : Мудрак Мотрю.

     Одного разу послала мене мама до магазину по сіль. Була весна, йшов дощ. Повертаючись додому, а на подвір’ї хати, яка стояла перед гуртожитку лежав мертвий хлопець, років 18. а дощ на нього бідного так і ллє…

     Люди їли людей. Круглик Гафія з’їла свого сина Івана. Дід Денис забрав Наталку, і тому залишилася вона в живих. Всього того було, страшні роки, ми тоді пережили. 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Гуртовенко Ганни Іванівни

1925 року народження

 

 

    Проходять роки, вже не все я

пам’ятаю, бо була малою на той

час. Батьки мої були середняками.

В селі організовували танці під

грамофон, молодь розважалася на

качалках (каруселі). Усе, в тому

числі танці, коштувало 5 копійок.

      Ішли темні часи початку 30-х

років. Спочатку створили комнези.

Розпочались часи розкуркулення, висилали чоловіків – потім сім’ями. Серед них: Гриць та Клима Вовкотруб, які жили не поодалік нас.

       Розпочався 1932 рік, який сповіщав про погану неврожайну систему. У колгоспі все зародило, тільки нічого не виділялося людям. При радянській владі все конфіскували, хати повалили. Дуже добре пригадую, як до нашої хати зайшов Мовчав Федір та Гучок Дмитро. Витрусили все з скрині і забрали все в рядні. Люди вимирали десятками щодня. Померли з голоду: Клим та Уляна Слонь, їхні діти Марія та Лена, Петро Круглик, Баран Марія. Рогова Марія не змогла витримати в сих тих бід і наклала на себе руки (повісилася).

 

 

       

 

 

 

Спогади

Жителя с.Ятранівки,

Кізлика Миколи Максимовича

1928 року народження

 

 

Голод штучно зроблено при                               

Сталінові. Не було що їсти, чим сіяти

землю, поля і городи позаростали

бур’янами.  Процвітали крадіжки.

Харчувалися листям із вишень,

лободою, на полі збирали мерзлу

картоплю. На селі не стало котів і

собак.

     Наші батьки виховували п’ятеро дітей. Спасла корова. Ми спали на печі, а її прив’язували в хаті біля печі. Цілодобово двері закривали на замок, бо хотіли вкрасти нашу годувальницю.

   Тато Максим Терентійович працював завідуючим млином і мав змогу принести пригорщу якихось зметків. Я з ним ходив до млина. Там на горищі батько тримав мішок напроти отвору, а я мітлою заганяв горобців. Мама вдома обливала птахів у баняку і варила.

    Померли брати мого батька Степан Терентійович та Денис Терентійович.

 

 

 

      

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Бобошко Марії Андріївни

1928 року народження

 

 

 

Жили ми на Висланці.                                     

Обістя було гарним, обсаджене квітами.

Голодовка була тому, що активісти

все конфіскували. З господарства

забрали квасолю, муку, корову з

телям, коняку, вівці, скриню. Рік голоду був

урожайним. Проте люди умирали десятками

щодня. Серед них, з розповіді своїх батьків,

пам’ятаю про сім’ю Євдокима Федотовича

яка вимерла під час голодомору 1932 – 1933-х років.  Вздовж дороги лежало чимало небіжчиків. як згадує Марія Андріївна голодомор розпочався весною 1932 року. Весною ходили на поле збирати мерзлу картоплю, буряки. Їли листя липи, лободу, різні трави. Чекали весни 1933 року. Бігали в ліс, їли цвіт рясту. Із цвіту акації з різними домішками пекли оладки. Із картоплі вирізали пророслі вічка і садили в землю, а решту їли.

 

 

 

 

 

 

Село в період Великої Вітчизняної війни

(1941 – 1945рр.)

 

 

Мирну творчу працю радянських людей перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на наш край. В перший день війни, 22 червня 1941 р. В селі відбувся багатолюдний мітинг трудящих, де виступаючі заявили про свою непохитну волю віддати усі свої сили справі Батьківщини, про свою відданість Комуністичній партії Уряду.

       Маючи тимчасові переваги в селі, фашистські війська загарбували все нові й нові області радянських земель 13 липня 1941 р. ворог вийшов на лінію –  Біла Церква, Вінниця –  Козятин –  Жмеринка, направивши головний удар на Умань.  Ворожі війська тиснули із заходу, обходили з півдня, загрожували із сходу. Це ставило наші війська, що оборонялися в районі Умані, в тяжке становище, 30 липня н6імці зайняли Умань, а 1-го серпня с. Псярівку.

       З перших днів окупація села, фашисти розпочали жорстоку розправу з радянськими людьми .В 1942-1943 рр. більше  300 жителів села,  переважно молодь, були вагітні на каторжній роботі в фашистську Німеччину. Захоплених відправили на збірний пункт в приміщення Уманської середньої школи №4, потім на станцію Христинівка і далі в чужу і далеку  німецьку землю. Разом із молоддю були взяті і літні люди, бувші сільські активісти Микола Сергійович Псярівський, Оверко Овчар, Семен Іванович Круглик, Максим Черниченко.       

       Про свою тяжку долю на каторжних роботах  в Мюнхені, розповідають ці люди, а їх товариші Юхим Тимофійович Дубенко. Повернувся додому і скоро ж помер.

       Масові розстріли і катування   чинили Гітлерівці на нашій землі. Так було і в нашому селі. 12 січня 1942 року поліція і жандарми зненацька налетіли на квартири бувших   голів колгоспів Степанюка  Іларіона Микитовича( розстріляний 16.01.1944р.), Блажчука Олександра Матвійовича, Кучера Карпа Микитовича (народився в 1911р., загинув ву лютому 1942р.), секретаря  сільради  Вовкотруба Сергія  Мусійовича і, не знайшовши ніяких доказів під час обшуку, заарештували  і відправили їх  в Ладижинку, а потім в Умань на допит.                                                                                              Через кілька днів така доля постигла і бувшого завгоспа  колгоспу Степанюка Григорія  Микитовича, завідуючого поштою Гонтаренка Михайла Пантелійовича, бухгалтера колгоспу Усенка Мусія Никифоровича та секретаря комсомольської  Організації Тодосійчука Івана Григоровича ( 1910року народження, загинув 25.01.1942р.). Всіх їх після тяжких знущання  і катувань було розстріляно разом з іншими в’язнями в м. Умані. Слід зазначити і про тих людей, які допомагали фашистським загарбникам, їх називали „поліцаї”, „старости”. Це були: Слюсар Роман, Кізлик Сидір Антонович, Бобошко Іван, Гевеленко Наум, Гонтаренко Іван (відав в селі всіма поліцаями). 

       Та  незважаючи на звірячі  лютування  гітлерівців, окупантам та їх прислужникам не вдавалося похитнути         вірність нашого народу Радянській владі. Трудящі села  не втрачали  віри в те, що окупантів буде розгромлено  і  вигнано з радянської землі. Сільські люди підтримували зв’язки з партизанами, що діяли в нашій місцевості і від них узнавали правду про героїчну  боротьбу радянської  Армії   проти  фашистських  загарбників. В жовтні 1943 р., коли   фронт вже підкотився до Правобережжя, на Уманщині  з’явилися листівки  командира партизанського закону Кузьми Кіндратовича Гриба, який діяв в Тальнівському районі такого змісту:

               „Партизани і партизанки!

                Всі чесні люди України!”

Лівобережна Україна очищена від поганої німчури. Червоні лицарі переходять Дніпро. Час визволення й помсти  настав. Організовуйтесь в партизанські загони. Допомагайте партизанам  чим можете! Смерть тим, хто не кається і цуциком служить у загарбників!                                          До  єдиного знищимо окупантів і їх  прихвостків. Вставай,

Ставка, 28 вересня 1943 р . „Начальник штабу бойових

Партизанських  груп. Верхов.”

 

       Цей заклик не залишився без відгуку. В ніч на  6  листопада  1943 року група партизанів підпалила в  Умані  майстерні,    в яких гітлерівці  ремонтували свої танки  і бронетранспортери.

     Партизанські групи  активізували свою діяльність в Ятранівському лісі, інколи вони появлялись  в  селі, де їм  давали притулок сільські жителі .   

     В цей час група партизанів переховувалась в хаті колгоспниці Мороз Марії Денисівни. Підлий зрадник доніс про це в поліцію. Партизани були обстріляні і встигли вийти в ліс, але господарку квартири заарештували і розстріляли німці в 1943році, де пізніше була похована на сільському кладовищі.

       Також слід згадати і про ще деяких людей, які загинули від рук німецьких агресорів:

1. Воєвода Кіндрат Антонович, 1915р., с.Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний фашистами. Похований на сільському кладовищі.

2. Кізлик Мефодій Панасович, 1928р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

3. Кізлик Петро Мефодійович,  с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

4. Криворот Трохим Іванович, 1925р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

5. Круглик Іван Григорович, 1910р., с. Ятранівка, українець, 1928р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

6. Курбала Іван Антонович, 1924р., с. Ятранівка, українець,  Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

7. Курбала Килина Терентіївна, 1926р., с. Ятранівка, українка, Примусово вивезена у Німеччину. Загинула на каторжних роботах.

8. Кучер Павло Микитович, 1912р., с. Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний фашистами. Похований на сільському кладовищі.

9. Фіалко Дмитро Яремович,1905р., с. Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний гітлерівцями за участь у підпільній організації в 1943році. Похований на сільському кладовищі.     

      Ввечері 10 березня 1944 року  радянські частини, що визволили м. Умань, ввійшли в с. Псярівку. В боротьбі за  наше село в урочищі Глибокій загинув від німецького бомбардування  капітан Васільєв  і три воїни, які були з ними. Жителі села  свято шанують пам’ять  про воїнів – визволителів, які смертю  хоробрих полягли за нашу  Батьківщину, за  наше рідне село. У сквері, біля Будинку культури, знаходиться могила Невідомого солдата, точніше, могила невідомих солдатів. Відкрито її було в травні 1956 року. Спочатку були нашвидкуруч поховані солдати, що загинули в 1944 році. Їх останки (чотирьох) були перенесені і урочисто поховані в центрі села. Напевно, десь в безіменних могилах лежать і наші земляки. Хочеться вірити, що і на їх впорядкованих могилах лежать квіти. 

Сповнені  найпалкішої подяки доблесній Радянській Армії – визволительці, окрилені величезним патріотизмом її, трудящі села вступали до лав червоної армії, самовіддано працювали на відбудові  шляхів і мостів, сприяючи цим дальшому  успішному  наступу.

       Після визволення села від окупантів, усіх чоловіків, які підлягали мобілізації, в тому числі і тих, кому було за 50 років, призвали у діючу армію. А таких було чимало чоловік. Дуже зневажливо ставились до них більшість офіцерів та й деякі воїни: „Мы воевали, немцев били, а вы сидели под бабьими юбками, а теперь марш на передовую!”

       І вони, в більшості молоді, необстріляні, чимало навіть не переодягнені в військову форму, майже без зброї, потрапили в саме пекло. Йшла Яссько-Кишинівська військова операція. Багато односельців загинуло в цій битві і сплять вічним сном вони на молдавській і румунській землі.

       Війна ще продовжувалась, а трудящі  села під керівництвом районної і сільської партійної організації  приступили до відбудови  зруйнованого господарства. Відновили свою  роботу колгоспи села «Новий побут», їм. Ворошилова та «19мюд», на  чолі  яких були Тимошенко Кузьма Григорович і Усенко Макар Денисович.

Самовіддана праця жінок, підлітків, пристарілих та інвалідів, що поверталися з війни, уже в 1944 році забезпечили  успіх. В колгоспах села було засіяно 80% землі і зібрано по 7 – 8 ц. Цукрових буряків з гектара.

Відновила свою роботу Ладиженська МТС, яка подавала колгоспам села  значну допомогу в обробітку землі і збиранні врожаю. Уже в 1945 р. 50% польових робіт     було мемеханізовано. Відновили свою роботу школа, куб, сільська  бібліотека, мед амбулаторія і т.п.

Після розгрому фашистської Німеччини, а також  імперіалістичної Японії трудящі села, як і весь радянський народ, включилися у всенародне соціалістичне змагання післявоєнних п’ятирічних планів відбудови і розвитку народного господарства.

  За цей час були відбудовані тваринницькі приміщення, побудовано приміщення контори колгоспу, автогараж, польовий стан для тракторної бригади.

       Мені вдалося частково написати рукописну „Книгу Пам’яті села Ятранівки”, до якої було внесено відомості про полеглих односельчан. Буквально по крупинках, збиралися матеріали про земляків, які загинули в роки війни. Про деяких, на жаль, написано лише кілька рядків – сухі, скупі дані, одержані з військкомату: в 1941 чи 1944 році призваний до лав Збройних Сил СРСР, пропав безвісти. Про життєвий і бойовий шлях односельців написано більше – розповіли про них рідні і близькі.

       Написати „Книгу Пам’яті” свого села – святий обов’язок живих. Допомогла в цій важливій і клопіткій справі і „Книга Пам’яті України. Черкаська область”, що вийшла в 1996 році.

       Кожна солдатська вдова одержала таку книгу. Ця книга друкувалася за матеріалами Міністерства Оборони СРСР. При детальному аналізі цієї книги виявлено цілу низку прізвищ людей, жителів чи вихідців з нашого села Ятранівка, яких немає у списках сільської Ради, не викарбовано їх імена на меморіалі в центрі села. Можливо і архівна помилка, а швидше всього в селі на час спорудження обеліска Слави не було вже нікого з родичів і близьких, щоб нагадати про них.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       Ятранівка в післявоєнний період

до

наших днів.

 

З війни чоловіки повертались з надією, що тепер Сталін, як народу-переможцю, поверне відібрані землю та права. Але не так сталось, як гадалось. У 1947-му в нагороду за ті муки і жертви, що пережив народ у чотирирічній війні більшовицька влада накинула Україні новий голодомор, мабуть, щоб не плекала вона надій на землю, волю і самостійність.

Багато хто голодовку 47-го намагається пояснити недородом 46-го року. Але ті, хто в цей час жив чи служив в армії на території інших республік, знають, що там не було голодовки. Навпаки, там мали стільки хліба (здебільшого українського), що часом ним годували домашніх тварин та коней...

Цей мор порівняно з попереднім (32-33 р.) був не таким рясним на смерті, але кілька десятків наших односельців було завчасно загнано в могили. Чимало людей підірвало здоров'я, що позначилось згодом на наступних поколіннях.

       Поряд з цими, післявоєнними негараздами, в селі протягом 1948 – 1949рр. існувало злочинне угрупування, яке наводило великий страх на своїх односельців. Керівником цього був парторг, який відав всіма справами, що відбувалося в селі. Разом з ним були: Чернетки Євсей та Йосип, Слонь Андрій, Іван, Митрофан, Сафрін, Онофрей

       В1946 р. Указом Президії Ради УРСР с.Псярівка було перейменовано в с.Ятранівку. В січні 1954 р. Указом Президії Верховної Ради з ряду районів Київської та інших областей було створено Черкаську область в складі УРСР.

           У вересні місяці 1950 р. з бувших трьох колгоспів було створено багатогалузеве господарство – колгосп ім.Ворошилова, а з 1956р.його перейменовано в колгосп ім.М.О.Щорса.

       Період приблизно до 1954 р. був на селі хоч і не голодоморним, але досить важким для селян. Вони працювали на колгоспному лані за трудодні, на які давали кілька кілограмі] зерна (щоб людина не померла з голоду) і жодної копійки грошей. Тим часом різноманітні інспектори постійно збирали гроші на державну позику. Щоб людині розрахуватись за це вона мусила продавати останнє. Непосильними податками обкладались хати, городи, домашня худоба, плодові дерева. На кожний двір було доведено план: молока здати - 200 літрів на рік, м'яса - 40 кілограм, яєць - 150 штук, картоплі - 150 кілограм і т. і. Офіційна радянська пропаганда твердила, що все це потрібно на зміцнення обороноздатності країни, бо, нібито «імперіалістичні акули знову готують збройний наступ на Країну Рад» (вислів із газети) «Правда». Селяни сумно жартували, «ще трохи і обкладуть податком за те, що дихаєш повітрям».

Щоб уникнути цих податків рубали дерева, різали худобу. Як наслідок, часто в багатьох сім'ях розкішшю вважали печену картоплю, буряки, кабаки. Люди вживали в їжу трави -калачики, кульбабу, цвіт акації тощо.

       Один з керівників району, якось виступаючи у Ятранівці перед селянами, відверто заявив: «Ви всі у нас в мішку, тільки поки що не зав'язаному». Досить точна оцінка становища, в якому перебувало селянство України.

Наші діди, батьки, матері в двадцятому віці, по суті, були кріпосниками. Вони не мали паспортів, на мали права на виїзд з села, на скарги тощо.

Народ-переможець, народ-великомученик пожинав плоди того, що не згуртувався і дозволив сісти на свої плечі антилюдській, антиукраїнській кліці Леніна-Сталіна та їх поплічникам.

Після смерті Сталіна (1953 р.) і засудження його культу (1956 р.) були дещо попущені віжки. Люди почали отримувати, хоч і мізерні а все ж живі гроші. Було скасовано ряд податків. Все це позначилось на підвищенні ефективності колгоспної праці, але не настільки, щоб можна було говорити про якісь відчутні зрушення. «Колгоспне - то нічиє», або «гуртове - то чортове», — казали селяни і відповідно ставились до нього.

          Ятранівка, в складі Ладижинського району, ввійшла до Черкаської області, а 12 листопада 1959 року Указом Президії Верховної Ради УРСР було ліквідовано ряд районів, в тому числі Ладижинський район і Бабанський, більша частина сіл яких була передана до Уманського району, Черкаської області.

       У вересні місяці 1950 р. з бувших трьох колгоспів було створено багатогалузеве господарство – колгосп ім.Ворошилова, а з 1956р.його перейменовано в колгосп ім.М.О.Щорса.

     В лютому 1956 року відбувався xx з’їзд КПРС. На ньому було заслухано і обговорено звітну доповідь ЦК КПРС та прийнято директиви по шостому п’ятирічному плану розвитку народного господарства  на 1956-1960 роки.

      Сповнені глибокої любові  і відданості рідній Комуністичній партії, трудящі Ятранівка ознаменували дні з’їзду славними трудовими перемогами і з великим натхненням включились у соціалістичне змагання за дострокове завершення плану шостої п’ятирічки. Так, в 1957 р. урожай зернових в колгоспі становив 18ц. з гектара, цукрових буряків – по 170.8 ц. з гектара, від фуражної корови було надоєні по 3129 кг. Молока, що становило 316 ц. на 100га. Сільськогосподарських угідь. На 100 гектарів угідь було вироблено по 70.1 центнеру  м’яса, в тому числі свинини – по 48.2 центнерів.

      В ці роки швидкими темпами розвивалось будівництво громадських споруд, жилих будинків колгоспників, проводились роботи по благоустрою села, великого розвитку набула освіта і культура.

      Так, в 1956 році Ятранівська середня школа зробила свій перший випуск учнів, що набули середню освіту в рідному селі. У відповідності з рішенням лютневого Пленуму ЦК КПРС /1958р./ було здійснено реорганізацію МТС.

       В цей час колгосп закупив у держави 19 тракторів, 4 комбайни та інші сільськогосподарську техніку на суму 641 тис. крб. Уже в 1958році середній уражай зернових становив 21.З ц. з гектара по 18,7 центнерів кукурудзи в зерні та по 281 ц. цукрових буряків.

В січні – лютому 1956року відбувся «позачерговий XXI з’їзд КПРС, який наш народ по праву назвав з’їздом будівників комунізму. З’їзд заслухав  і обговорив доповідь Першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР М. С. Хрущов «Про контрольні цифри розвитку народного господарства на 1959-1965рр.» і визначив завдання партії на семиріччя.

XXI з’їзд відкрив нову сторінку в історії людства – період розгорнутого будівництва комунізму, окрилив радянських людей, вивів їх на штурм нових рубежів семиріччя.

Разом з усім радянським народом трудящі Ятранівки гаряче одностайно схвалили ці історичні рішення і сповнені єдиного прагнення успішно виконати і перевиконати план великих робіт, перетворити в життя величні накреслення партії.

Озброєні історичним рішенням XXI з’їзду КПРС, колгоспник села уже в 1956 році, першому році семирічки, виростили в середньому по 18,4 ц. зернових і виробили на 100га угідь по 413 ц. молока, по 46,1 центнера м'ясо , а другий семирічки приніс ще більш відрадні результати. В цьому році в їм. Щорса в середньому було зібрано по 25,2 ц. зернових, в тому числі кукурудзи по 25,9 ц. з гектара, цукрових буряків по 350 ц., м’яса вироблено по 35 ц. і молока 363,6 центнерів на 100га угідь, що становить по 2264кг на фуражну корову .

Успішне виконання довоєнних і післявоєнних п′ятирічок забезпечило в нашій країні могутнє піднесення промисловості, сільського господарства, науки і культури, зріс матеріальний добробут трудящих. Наш народ, впевнений у своїх силах, будує комунізм.

         Разом з усім радянським народом трудящі Ятранівки ще з більшими     успіхами зуcтріли XXII  з’їзд будівників комунізму, як з’їзд, що затвердив велику Програму КПРС, програму побудови комунізму.

Не таким тепер, як раніше виглядало село Ятранівки. Це мальовниче українське село з широкими вулицями і впорядкованими будівлями, електрифіковано і радіофіковане, воно потопає в зелені садів, між якими дзеркалом виблискують стави. Та й люди уже не ті. Це нові люди – колгоспне селянство і трудова інтелігенція.

У вересні 1960року в селі створено багатогалузеве соціалістичне колективне господарство – артіль ім.М.О.Щорса , що володіє землею в 4081  гектар, з яких 3127  га орної, під садами і ягідками понад 42  га. Під природними сіножатями зайнято 63.5 гектарів, під вигоном та пасовиськом 87.7  га, під лісом -156  га, 52 гектари водоймища.

В 1961 році в колгоспі зібрано зернових по 25 ц .з га , в тому числі кукурудзи по 27 ц. на площі 430 гектарів , цукрові буряки видали по 215 ц.    на площі 420 гектарів. За станом на1  жовтня від фуражної корови надоєно по 2189  кг. молока, що становить 3365  кг. Молока на 100  га га угідь, а м’яса на 100  га угідь вироблено 41.3 ц. , в тім числі свинини 21.1 центнера.

В своєму розпорядженні колгосп  має 19 тракторів,6 комбайнів , 10 автомашин та інші сільськогосподарські  машини,    авто гараж, кузні столярну майстерню та інші господарські споруди та інвентар.

Молочно-товарова ферма розміщується в 8 добротних приміщеннях і нараховує всього 1420     голів, з них корів 518, свиноферма -2577 голів, вівцеферма -1900 голів, птахоферма – 6072, кролеферма – 641, пасіка – 143, бджолосімей  і т.п.

З року в рік  ростуть неподільні фонди колгоспу і доходи колгоспників. Так в минулому 1960 році неподільні фонди колгоспу становили    596770 карбованців в нових грошах, а тепер планується збільшити їх на 272 тис.крб.

За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства 12 колгоспників і колгоспниці  нагороджено  ордерами і медалями Союзу РСР. Славляться наша артіль своїми передовиками, такими як:Бобошко Катерина    Климівна, яка на 1 листопада 1961року надоїла по 3832 кг. молока від кожної корови, при річному зобов’язані 3500  кг., тракторист Черниченко Микола   Родіонович, шофер Тодосійчук Василь Андрійович та багато інших.

         На 1 січня 1961 р. в селі нараховувалось 826 дворів і 2098 чл. жителів .

       Вулиці села прикрашають нові житлові будинки колгоспників і службовців , яких лише за післявоєнні роки побудовано більше 100. Для послуг дітей села тут  працює середня загальноосвітня політехнічна школа з виробничим навчанням, в якій 35 вчителів  і техніків займаються навчанням і вихованням 342 дітей. . Всі діти 15 класів навчаються в одну зміну , в школі обладнанні необхідні кабінети і майстерня ,спорт площадка спортзал, на навчально-дослідних ділянках учні проводять свої практичні заняття з біології.

       Учнівська виробнича бригада ,що нараховує більше 80 учнів ,в 1961 р. на площі 25 гектарів  виростила по 50 центнерів кукурудзи.

       Великою турботою оточені і дошкільнята .В трьох дитячих  яслах утримуються і виховуються 105 дітей , з якими працюють 8 вихователів няньок.

       Для медичного обслуговування трудящих в селі  мед амбулаторія, родильний будинок, де працюють один лікар і 6 працівників з спеціальною середньою освітою  на три особи техперсоналу.

       Напевно зростає матеріальний і культурний рівень жителів села. В селі працює клуб , добудований у 1961 р. на 400 місць , в якому двічі на тиждень демонструється кіно, читаються лекції та проводяться бесіди трудящим. Сільська лекторська група нараховує 17 членів з яких 2 мають вищу освіту в бібліотеках .сільська, і шкільна нараховується 10078 книг.

       Якщо в до революції час в селі одержували 2-3 примірники газет , то на 1961 рік жителі села підписали 1150 газет і журналів ,з них 260 центральних  ,490 республіканських та 400обласних і районних  видань.

       Для послуг  населення в селі створено сільське споживче товариство яке має 2 промтоварних і один продовольчий магазинів кіоск при школі, буфет-кіоск без продавця в тракторній бригаді. Лише за 1960 рік населення села закупило в магазинах промислових і продовольчих товарів на суму 3520 тисяч карбованців в старих грошах, а за 10 місяців цього року на суму 417620 карб .в нових цінах .Тепер в селі будується їдальня, що відкриється в 1962 році.

        Культурно і заможно живуть трудящі села . Люди стали краще одягатись і харчуватись .Тут працює швейна майстерня  для обслуговування потреб жителів в пошитті  одягу та ін. У власному користуванні жителів села 2 легкових автомобілів , 15 мотоциклів , 12 веломотоциклів , більше 400 велосипедів , 500 швейних машин та ін.

Цих успіхів трудівники колгоспних ланів , робітники і службовці села домоглися під керівництвом районної і сільської партійної організації. На цей час сільська партійна організація      нараховує 35 членів і кандидатів КПРС.                                                                                                  

Багато зусиль , умінь і праці для зміцнення колгоспу віддав бувший голова колгоспу ім. Щорса комуніст Яків Евсейович Шевчук , який тут беззмінно працював з осені 1949р. по 15 вересня 1961р.. В ніч з 15  на 16 вересня  голова колгоспу  Я.Е. Шевчук  трагічно загинув.

Злочинне вбивство Я.Е.Шевчука викликало величезне обурення всіх трудящих села і району . Виступаючі на поховані вимагали  покарання і заявляли, що трудівники села докладають значних сил, щоб додержати свого слова перед державою і виконати соціалістичні зобов’язання 1961р.  – третього року радянського семиріччя.

       В 1979 році на долю нашого народу випало ще одне випробування – війна в Афганістані. Наші земляки теж виконували свій інтернаціональний обов’язок. Про це буде сказано в окремому розділі.

        На початку 80-х, коли радянське суспільство за обіцянками радянських керманичів вже шле жити в багатстві і розкоші, народ отримав значні дефіцити на взуття, одяг, харчі, електропобутові товари тощо. Гарні жіночі чобітки, килими, телевізори, холодильники,  можна було купити за спеціальними талонами, очікуючи своєї черги часом роками.  Вершкове масло, ковбаса також відпускались за талонами. Дещо легше доставався цей крам передовикам виробництва, і зовсім без проблем тим, хто займав високі партійні та керівні посади. Комунізм було побудовано... для партноменклатури.

       Різноманітні експерименти, волюнтариські методи господарювання нанесли непоправних травм селу. Підірвано мораль, здоров'я багатьом поколінням. Бездумно розорано, віддано ерозії найкращі українські землі.

       20 квітня 1986 року сталась аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС - аварія планетарного масштабу. На перший погляд ніби нічого особливо хвилюватись - Ятранівка далеко від Чорнобиля, понад 300 км по прямій. Але виходить, що не так. В цій книзі вміщена радіаційна карта Уманщини і прилеглих районів. Чорна радіаційна хмара, на жаль, не минула і нас. Четверо наших односельчан брали участь в ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи, кожен з них, звичайно, одержав певну дозу радіоактивного опромінення. Під час чергового медичного огляду у 28 учнів школи виявлена "щитовидка" - збільшення щитовидної залози, а це пов'язано з підвищеною радіоактивінстю.

          У 1993 році колгосп ім. Щорса було реорганізовано у Колективне сільськогосподарське підприємство «Ятранівка ».  У 1994 році колгоспні землі було розпайовано між членами господарства. Кожен отримав свою земельну ділянку / пай /. Але в цей час у країні почали проводитись заходи щодо знищення українського села. У селян за безцінь забирали вирощений урожай, почалося відключення електроенергії, з’явилися бартерні операції, почалося масове знищення ВРХ. Всі ці негаразди торкнулися і села Ятранівки. Почала не виплачуватися заробітна плата працівникам, закупити нову техніку стало не можливим.        У 1997-1999 роках весь тягар горе-реформ ніс на собі голова КСПП Ятранівка Кульчицький Володимир Володимирович.

      У березні 2000 року КСПП Ятранівка було реорганізовано в ПСП Ятранівське / керівник Волошин Микола Павлович /. У 2002 році ПСП Ятранівське  збанкрутіло і припинило свою діяльність.

      На даний час землі орендують ТОВ АФ «Софіївка» с.Собківка / директор Гринь Ю.І. / ,  ТОВ АФ «Текуча»  / директор Колісник С.А. /,ТОВ «Степ- 2000» / директор Кравчук П.А./,  ПП Гойда В.Г., ПП Сорока В.І.,   ФГ  Кравчукове / керівник Кравчук Г.М. /,  ФГ Гарт  / керівник Бурлаченко В.В. / ,    ФГ Ятрань / керівник Костогриз Л.В. / та ФГ Олввід / керівник Семедна Д.К. /.129 осіб обробляють свої земельні ділянки самостійно.

 

       Але хоч місцеве господарство припинило свою діяльність на селі функціонує соціальна сфера села.  А саме:

Сільський будинок культури. Впродовж 20 років цей заклад очолював Борисенко Яків Євдокимович. Під його керівництвом був створений сільський хор, двічі на день демонструвалися художні кінофільми.  Більше 15 років очолювала сільську бібліотеку Кучеренко Катерина Іванівна, яка завдяки своєму акторському умінні на протязі багатьох років була автором та ведучою всіх культурних заходів на селі. Організатором культурних заходів художньої самодіяльності на сьогодні є завідуючий сільським клубом Бобошко Анатолій Григорович,а музичне оформлення до цих заходів додає беззмінний керівник духового оркестру Скус Віктор Дмитрович.

 

Фельдшерсько-акушерський пункт. Працювали в ньому і працюють люди, які славляться своєю працевитістю та добротою. Не одне покоління поставила на ноги акушер сільського ФАПу  Гевеленко Галина Іванівна, яка понад 30 років пропрацювала в медичній галузі. Заслуговують на увагу та повагу  Круглик Марія Володимирівна та Черненко Марія Іванівна які багато років очолювали Фельдшерсько-акушерський пункт, за їхній високий професіоналізм, проявлення витримки та збереження вірності професії. На даний час ФАП очолює молодий та перспективний спеціаліст Динисюк Мирослава Михайлівна, яку можна зустріти на вулицях села в любий час та пору року, адже вона з особливою турботою ставиться до виконання свої обов’язків, особливо серед ветеранів та людей похилого віку.

 

Відділення поштового зв’язку. Добрих слів заслуговує начальник поштового відділення зв’язку Гонтаренко Валентина Вікторівна, яка очолює його з 2001 року. За високий професіоналізм та високу культуру обслуговування населення Валентина Вікторівна була нагороджена почесними грамотами та цінними подарунками.

 

Торгівельні точки. На території села здійснюють свою діяльність три об’єкти торгівлі. Це приватні підприємці Гевеленко Валентин Андрійович, Хитрук Світлана Юріївна 

 

 Загальносвітня школа І-ІІІ ступенів   налічує 92 учні та 17 вчителів. Директором  школи є Черниченко Олександр Іванович.

 

Дошкільний навчальний заклад «Росинка» с.Ятранівка функціонує на протязі   18 років. Завідувачем ДНЗ є Черниченко Наталія Миколаївна, завдяки її наполегливості дитячий садок є одним з найкращих в районі.

       Всі об’єкти соціально-культурного значення, які знаходяться на території села підпорядковані виконавчому комітету Ятранівської сільської ради, який з 2005 року очолює місцевий житель  сільський голова Різник Юрій Іванович. Саме завдяки наполегливості Юрія Івановича та вболіванню за своє село  вдалося не лише зберегти всі об’єкти, а й почати розвиток та сучасну модернізацію їх.

 

      На сьогоднішній день на території села Ятранівка зареєстровано 860 осіб, значиться 375 дворів. 628 особи мають статус потерпілого внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

 

      Незважаючи на важкі часи, які настали сьогодні як в політичному так і в економічному житті країни, жителі села Ятранівка продовжують дружньо і мирно жити, святкуються весілля народжуються дітки в селі. Люди сіють зерно доброти і надій, щоб бути гідними продовжувачами добрих справ своїх дідів та батьків і залишити після себе ще більше корисних справ.

 

 

 

 

 

Відлуння Афганських гір

 

 

З Афганістану звістка прилетіла –

          Солдат загинув, родом із Черкас.

          Доки рідке політиків чорнило

          Дорожче крові буде ще у нас?!

          Його однолітки гуляють в тихих парках,

          В напульсниках, з волоссям аж до пліч.

          І їм не хочеться вриватися на танках

          В чужу задушливу і непроглядну ніч.

          Усім їм хочеться любити і страждати,

          Але не від тортур, не від хреста,

          І над могилою нехай не плаче мати,

          В якій труна закопана пуста.

          Ні, він лежить під небом темно-синім,

          І кров під ним загусла молода.

          Йому не боляче уже, як і калині,

          Якій коріння підмиває вода.

          Це нам болить за мертвих, а хто вижив –

          Про біль ще скажуть правду, хай гірку.

          Й здригнуться телевежі щонайвищі,

          Й солдат підніметься в терновому вінку.

                                                          С. Левченко

 

       Саме з цих слів хочеться розпочати свої рядки про наших воїнів-інтернаціоналістів. Заради чого наші земляки там полягли? Заради утвердження комунізму? Чому навіть той же Афганістан, який не входив до СРСР, не мав права на свою самостійну владу?

       Невже для того, щоб створити свій уряд, потрібно радитися з іншими країнами? На той час з СРСР?

       Де б не відбувалась війна – це все одно страхіття, це мільйони жертв. І яка б це не була народність – все одно це звичайні люди, такі як ми з вами.

       Не повернулося з Афганістану багато українців. Серед них ще зовсім юні, молоді  хлопці. Всі вони чиїсь сини, чоловіки, батьки.

       Зараз ситуація в світі напружена. В Афганістані проходять воєнні дії, на щастя, українські люди там не воюють. Але в пам’яті тих, хто прийшов з Афганістану, хто повернувся живим, напевно, назавжди зостанеться період з 1979 по 1989 рр. – період війни в Афганістані.

        На мою думку, за будь – яких обставин все можна вирішити мирним шляхом. І хоч існує теорія, що війна відбувається за законом природи, з метою зменшення кількості людей на Землі, тому що Земля не зможе всіх прогодувати, але війни не повинно бути. Адже людина не може бути створена для того, щоб тільки породжувати життя на землі, а й продовжувати його. 

       Декілька слів, хотілось сказати, про воїнів-афганців, які проживають на території нашого села.

 

 

 

 

Ачкевич Василь Михайлович

 

 

Народився в селі Ятранівка

у 1964 році. Закінчив спочатку

Ятранівську, а потім

Ладижинську середню школу.

Призваний  до Радянської

Армії в 1982 році. Військове

звання – рядовий. Поранення

у вигляді термічних опіків.

В 1983 році ніс службу у

ракетно-зенітному полку

біля міста Кабул. Весь час в одній військовій частині. Нагороджений медаллю „Воину интернационалисту от благодарного народа Афганистана”; почесною грамотою, нагрудним знаком „Воин-интернационалист” та інші. Після демобілізації закінчив Уманський технікум механізації с/г. Працював механізатором у бурякозбиральній бригаді колгоспу ім. Щорса с. Ятранівка. Потім працював обліковцем в тракторній бригаді КСП „Ятранівка”. Має двох синів, яких виховує разом з дружиною Валентиною Іванівною.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загоруйко Валерій Іванович

 

Валерій народився і навчався

в с. Ятранівка. В 1978 році

закінчив школу. Продовжив

навчання у ветеринарному

технікумі в Ісаєво Одеської

області. Після закінчення

технікуму в 1982 році був

призваний в Радянську

Армію. Служба в ДРА у

інженерних військах

(розмінування доріг). Військове звання – рядовий. Спеціальність: сапер, ветеринар, собаковод. Місце служби – Кандагар. Поранений і контужений влітку 1983 року. Група саперів, в складі якої був Валерій, потрапила в засідку. Короткий і запеклий бій закінчився смертю десятьох бойових побратимів. Поранених і контужених воїнів підібрали вертольотчики.

      Перебував на лікуванні в місті Ташкент 2 місяці. Після видужання був нагороджений медаллю „За отвагу” і направлений в свою попередню частину.

       Повернувся в рідне село Ятранівка, переслуживши 3 місяці найважчих боїв під Кантагаром. Одружився, того року і переїхав у місто Умань, де і працював на будівництві. Підірване здоров’я стало основною причиною смерті Валерія. Весною, 1997 року, він пішов з життя, залишивши 12-ти літнього сина і дружину.

 

Бежук Віктор Васильович

 

Народився в Одеській області в 1966 році. Закінчив середню школу. Призвали в Радянську Армію в 1984 році. Військове звання – рядовий. Весь час служби перевозив вантажі від кордону до Кабулу. Дорогами Афганістану проїхав десятки тисяч кілометрів. Не один раз колона, в якій була і його машина „КАМАЗ”, потрапляла під обстріл.

       Часто вантажі, особливо військові, перевозили ночами на великій швидкості і небезпека була навіть від зіткнення з машиною чи транспортом своїх товаришів, коли хтось засипав за кермом або виходили з ладу гальма. Поранення у вигляді термічних опіків руки (До речі, як поранення їх не фіксували).

       Нагороди:  медаль „Воину интернационалисту от благодарного народа Афганистана”; почесною грамотою, нагрудним знаком „Воин-интернационалист” та інші.

       Після служби переїхав в село Ятранівка, де одружився. Разом з дружиною виховували своїх двох синів. Працював в ПСП „Ятранівське” сторожем.

 

Сніцарук Віталій Степанович

 

Народився в селі Тихий Хутір Жашківського району Черкаської обл. В 1961 році. Закінчив середню школу в рідному селі. В 1980 році був

призваний у прикордонні війська. Військову

спеціальність здобув після спеціальних курсів на території Туркестанського Військового округу. Військове звання – молодший сержант. Спеціальність: інструктор-собаковод, сапер. Після невеликої підготовки був направлений на службу в десантно-штурмову бригаду, що діяла на території Афганістану. Без розпізнавальних знаків у кому фляжній формі, група, в якій ніс службу Віталій Степанович, здійснювала рейди по афганських селищах на вертольотах з ціллю знищення груп афганських бойовиків. Психологічні і фізичні навантаження іноді були неймовірні. Кулю можна було чекати в будь-яку хвилину, а під ногами – міни…

       Немало товаришів Віталія були поранені і вбиті. Йому поталанило. Після восьми місячних рейдів був переведений в групу розмінування доріг. Разом з бойовим помічником-собакою Діком шукали міни по дорогах від Радянського кордону до різних міст Афганістану.

       Демобілізувався в 1982 році. Нагороди: „Воину-интернационалисту от благодарного народа Афганистана”, нагрудним знаком „Отличник пограничных войск I-II степени”. Після служби закінчив Уманський  сільськогоспо-

дарський інститут, одружився. Переїхав в село Ятранівка. Працював в колгоспі. На даний час разом із дружиною Наталією Іллівною виховують двох своїх синів.

 

 

АТО

 

 

Наш односельчанин - Вовкогон Анатолій Олексійович народився в с.Полуднівка, Чигиринський р-н. Черкаська обл.

Закінчив 8 класів навчався у ПТУ.

Призвали до Армії 13.12.1989 року. Служив 2 роки в Казахстані, в ракетних військах стратегічного значення, був командиром відділення.

Після армії працював у колгоспі рідного села.

В 1997 року переїхав жити в м.Умань.

В 2000 році одружився, переїхали жити з сім’єю в с.Ятранівка, має трьох діток.

З напруженим станом в країні, за третьою хвилею мобілізації, був мобілізований в ряди української армії – 01.08.2014 року призваний в м.Ужгород. Пізніше переведений у м.Мукачево у 128-механізовану гірськопіхотну бригаду.

 

 

 

       04.10.2014р.Анатолій Олексійович відправлений в зону бойових дій АТО в м.Дебальцеве.

 

 

 

 

Гурзан Владислав Ілліч народився 31 травня 1992 року в с. Ятранівка.

З 1998 по 2009 рік навчався в Ятранівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.

В 2009 році вступив до Білоцерківського вищого технічного училища.

У 2010 році був призваний до лав Збройних Сил України. Строкову військову службу проходив у м. Десна та м. Чернівці. Отримав військову спеціальність – механік-водій танка ІІІ класу.

Після демобізілації проживав в рідному селі з матірʼю.

14 серпня 2014 року був призваний на військові навчання у Яворівський полігон (Львівська область), де перекваліфікувався на водія бойової машини піхоти.

Через три тижні навчань був переведений до військової частини у  селище Черкаське Новомосковського району, Дніпропетровської області., де призначений на посаду - старший стрілок.

З початку листопада 2014 року бере участь у бойових діях у с. Піски.

 

 

 

 

 

 

Динисюк Василь Миколайович народився 01.01.1982 р. в селі Криворівня Верховинського р-н. Івано-Франківська обл. Де провів своє дитинство і юнацькі роки в 1999 році закінчив Криворівнянську ЗОШ I-III ст. Імені М. Грушевського, де здобув освіту – 11 класів.  24.05.01- 25.10.02 призваний до лав Збройних Сил України. Строкову військову службу проходив у м.Коломия Івано-Франківська обл. В 2005 році одружився та переїхав до дружини в Черкаську обл. Уманський р-н, с. Ятранівка. Має доньку та сина. З 2002 по 2005 р. працював водієм на КАМАЗІ. З 2005 – 2014 р. працював на різних роботах. З 24.04.2015 р. призваний  Збройними Силами України і відправлений у зону бойових дій антитерористичної операції в Луганську область.

 

 

 

 

 

Черниченко Максим Олександрович  народився 9 вересня 1989 року в

с. Ятранівка.

З 1996 по 2007 рік навчався в Ятранівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи вступив до Київської національної академії на факультет внутрішніх військ. Закінчив навчання в 2011 році. Був призначений командиром роти спеціального призначення.

З 30 березня 2014 року був відправлений у зону бойових дій антитерористичної операції. Учасник бойових дій за звільнення  м. Словʼянськ,

м. Краматорськ.

 

Наш край

Від найдавніших часів до XIII століття.

 

 

 На Правобережній Україні, на досить високому місці Волино-Подільської височини, в 13 км. від м. Умані, там, де Ятрань круто в’ється, лежить мальовниче українське село Ятранівка, Черкаської області. Ятранівка розміщена на значному підвищенні, яке прорізується річками Ятранню, що бере свій початок біля села Томашівки і її притокою Журбанкою, що глибоким яром тече з села Громів. На території села по річці Журбанці споруджено чотири ставки, а в центрі села, де р. Журбанка впадає в річку Ятрань споруджено Середній став. В двох кілометрах від села в південно-східному напрямі р. Ятрань приймає в себе води р. Шаринки, на якій споруджено два ставки. Правий берег Ятрані із крутими схилами та скелястий, лівий – пологий.

       На лівому березі річки Ятрані та правому березі Журбанки на високій кам’яній брилі, що глибоко лежить в землі, розміщений цент села і його частини: Косівка, Латашня, Уманська лінія, Голубіївка, Висланка, а на протилежному березі Ятрані – Завод, Охремівка, Червона лінія, Погоріла і П’ятківка. Кожна частина має свою давню історію. П’ятківка – з слів старожилів називалася так як на тому місці розміщувалося п’ять хат. Висланка – десь у 19 ст. людей висилали для того, щоб розширити територію села. Погоріла – приблизно тим же часом, відбулася пожежа, і було спалено вогнем чимала селянських будинків. Охремівка – від проживання Охрема. Уманська лінія – від напрямку на м. Умань. На жаль, на інші частини села дійшло до нас мало інформації.  

       З північно-західного і західного напрямку знаходиться ліс, який тягнеться амфітеатром. На території села розміщена велика кількість ярів, кожний з них має свою назву: Кедів, Жмурів, Андріянів, Хрестова, Ціваньові ліски, Крутенькі ярки, Глибока, Великі і Малі Чагари, Тузи.   Ґрунти навколо і в самому населеному пункті родючі, чорноземні та підзолисті, рослинний і тваринний світ характерний для лісостепових районів України. Саме наявність родючих чорноземів і стала запорукою того, що тут люди селилися із дуже давніх часів і їх основним заняттям було землеробство.

       Село Ятранівка має давню історію, бо історія села тісно зв’язана з історією м. Умані і Уманщини. Відомо, що на Уманщині зафіксована висока концентрація і щільність поселень племен трипільської культури. Випадкові знахідки в нашій місцевості свідчать про те, що по берегах р. Шаринки існували трипільські поселення, сліди яких залишилися до нашого часу. До цього часу тут ми знаходимо черепки ліпного посуду, бо гончарного круга трипільці ще не мали. Вони переважно займалися землеробством, обробляючи землю за допомогою кам’яних і кістяних мотиг. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, займались скотарством. Трипільська культура займає досить довгий період часу IV-II тисячоліття до нової ери. Поселення по річці Шаринці відносяться до кінця середнього стану трипілля, десь біля 4 тисячі років тому.

       21 серпня 1961 року проведено розвідки на полях с.Ятранівки вздовж правого берега р.Шаринки та лівого берега р.Ятрані від с.Текучої до впадіння в Ятрань р.Шаринки. Було пройдено за метрів 300 до гирла р.Шаринки по її лівому березі, піднімались трохи на гору / тут берег круто піднімається вгору / , але  було нічого не виявлено. Пізніше проводилися розвідки Левченком і Стефановичем  й вже було виявлено сліди трипільських поселень.

Трипільське селище Ятранівка – 1.

       За метрів 200 до греблі на правому березі Шаринки до річки підходить неглибокий і недовгий яр. Зразу при підйомі з яру на гору попадаються сліди трипільських жител і трипільської кераміки. Зрідка тут попадається і черняхівська кераміка. Одначе коли далі підніматися, а потім спускатися до берега Шаринки та Ятрані часто попадаються сліди трипільських жител. Ці сліди з великою кількістю перепаленої глини доходять до самого кінця орної землі / до 50 м від річки /. Вгору сліди йдуть через горб на протилежний спуск до яру, що складає понад 300 м. Вздовж берега сліди добре простежуються до 400 м до посіву гречки, а далі в гречці вже не можна простежити. Далі на ріллі густі сліди жител тягнуться десь до 300 метрів. Тут за висловами людей при оранці неодноразово виорювався навіть цілий посуд. Невеличка балка метрів біля 400 до межі також перетинає поле і сліди трипілья доходять тільки до неї. На поораному було знайдено два уламки великих вінець з горшків. В одному черепку з вінець темно рожевого кольору зразу під лініями намальовано чорною фарбою смугу до 8 мм, від якої на краю черепка відходить теж смуга, але є тільки краї. На одному черепку з вінцями вушко в вигляді двох невеличких горбочків. На вінцях миски жовтуватого кольору на внутрішній стороні орнамент буруватою фарбою серповидної форми. Один черепок з денця посудини, яка мала чотири ніжки / є тільки слід однієї ніжки /. Чимало черепків вкрито нальотом вапнякових солів. 

 

 

       Слід зазначити, на території села, знаходяться зольники, що характерні для племен білогрудівської культури. Вони являють собою підвищення до 4 м., а діаметр 35м. Вчені вважають, що саме ця культура була першим етапом ранньозалізного віку.

       Білогрудівські поселення не мали укріплень, жителі мешкали, імовірно, в прямокутних великих напівземлянках, в яких стіни були з дерева, а підлога вимазана глиною. Поховання людей – ґрунтові та курганні могили, в яких небіжчики скорчені, іноді кремова ні, а рештки вміщені в урни. Матеріальна культура представлена керамічними виробами ( слоїки, тюльпаноподібні посудини, черпаки, кружки, миски, келихи ) та виробами з бронзи ( браслети, шпильки, спіральні підвіски, вістря списів і луків, кинджали ). У пізній період білогрудівці вже виготовляли знаряддя з заліза ( голки ). Основні заняття мешканців білогрудівських поселень – землеробство, тваринництво й птахівництво. Велику роль у світогляді племен білогрудівської культури відіграв культ вогню ( велика кількість зольників ). Як вже зазначалося вище, для білогрудівських поселень характерна велика кількість зольників, які переважно мають правильну форму. Єдиної думки щодо їх призначення немає. Одні вважають пам’ятками поховального обряду, другі – залишками житла, треті – культовими місцями, які пов’язані з вогнем. Пройшли роки і ці зольники були розорені.

       Скіфам вдалося створити на території України потужну державу. Автохтонне ( корінне ) землеробське населення вони підкорили – ці племена увійшли в історію під назвою скіфів-орачів, які мешкали у лісостепу правобережної України. Скіфи-орачі відомі пізніше також під назвою сколоти. Є підстави вважати, що в нашій місцевості жили племена і скіфів-землеробів, в VIII – II ст., сліди яких знайдено і достатньо досліджені на Уманщині. Ці племена жили в час розкладу первіснообщинного ладу, коли появилась масова майнова нерівність і родовий лад поступово змінювався сусідською общиною. Племена скіфів-землеробів вирощували пшеницю, просо, жито, коноплі і інші зернові культури, займалися городництвом. Також займалися скотарством, знали гончарне, ковальське, ливарне та інше ремесло.

       Про це свідчить хотями той факт, що в 1961 році на огороді в долині р.Ятрані, де вона приймає води р.Журбанки, знайдено залізний наконечник скіфської стріли.

       По берегах р.Шаринки зустрічаються сіро глиняні черепки та черепки лощені графітом. Цей посуд виготовлявся на гончарному крузі. Ця кераміка відноситься до черняхівської культури, / II – V ст. н.е. / і свідчить про людські поселення тут в цей час. Пам’яток цієї культури на Уманщині виявлено понад 160, зокрема, навколо села Ятранівки – 3. Видатний краєзнавець Уманщини Г. Ю. Храбан так описав ці пам’ятки:  Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 3

Вже перед гирлом р.Журбанки лівий берег в селі є трохи пологим. Трохи нижче перегороджує гребля, де утворює досить великий ставок. З села до греблі спускається дорога над якою стоїть з правого боку, коли спускатися до Ятрані, селянська хата. Вона зараз порожня, але видно, це щось мало відношення до ліків, бо видно пляшечки. Вияснилось, що там була ветеринарна амбулаторія, біля якої є городина, а ближче до дороги бур’ян. З самого миса цієї садиби бульдозер згрібав землю на греблю і вивернув на поверхню чимало черепків різного часу.

       Серед цих черепків є й уламки черняхівської кераміки. Піднято 14 уламків кружального посуду, приналежність яких до черняхівських не виникає сумнівів. Це є також уламок ручки амфори, з перерізі овальної / розміри діаметрів: 35х10 мм /. Понад берегом ставка за садибою ветамбулаторії виступає гранітна скеля і по цьому граніті проходить дорога. Понад дорогою валяються сіроглиняні черепки викинуті з огорода і невеликий шматок залізної жужелиці.

       Серед піднятих уламків, розритих бульдозером, є 4 уламки вінець з шершавотою поверхнею і витердками. В двох із цих уламків дно вгинається до центру всередину, утворюючи ніби кільцеву ніжку. Є два уламки стінки, на яких нанесено орнамент в вигляді косої сітки пролощеними тоненькими рисами. Обох уламків глина сіра, але в більшого колір на зовнішній поверхні наближається до жовтувато-червоного. Є черепок з чорним лощенням.

       Є уламок флакона / керамічного /, всього вкритого рівчачками які йдуть навколо горла флакона. Одначе наявність тут ветамбулаторії, а також одно часове виявлення уламків близьких до нас часів, примушує нас тільки згадати про шийку флакона, не знаючи його датування. До речі глина в нього ясно-сіра,

поверхні чорні. Може справді поселення було на правому березі р. Журбанки на невеликому просторі.

       Як би то не було, а ми маємо справу з слідом черняхівської пам’ятки. Серед знахідок, які зберігаються в Уманському музеї, є шматок залізної жужелиці, але не вказано тільки певного місця знахідки. Очевидно, це місце є саме тут. Тут, очевидно, і в далекі часи було болото, з якого брали в черняхівський час болотну руду.       Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 1 Круті береги йшли селом понад р. Журбанки до кінця села. За 1,5 км від села на правому березі Журбанки від села є птахоферма. Берег тут не досить стрімко підходить до води. Поле посіяне недавно житом чи пшеницею. Тут не видно черепків, але все ж удалось найти одного кружального черепка з ясно-сірої глини з мазкою поверхнею. Другий черепок був ліпним рудуватого кольору. Далі до автостради береги у р. Журбанки круті.

  

   

Черняхівська пам’ятка Ятранівка – 2

На цьому ж місці, біля гирла Шаринки, є також сліди селища черняхівської культури. При чому уламки кераміки від яру простежуються зрідка, але зате їх багато в 30 – 50 м від річки. Сліди черняхівських жител, очевидно, не попадали на житла трипільські. На слідах черняхівських жител багато перепаленого каміння. Ці сліди простежувались на відаллі до 100 м, до посіву гречки. За гречкою уламки черняхівської кераміки попадались зрідка. Можна припускати, що черняхівське селище мало довжину до 1 км. Уламки посуду майже всі сірого кольору,  різних відтінків, від ясного до темного. Одне денце на кільцевій ніжці з мазкою поверхнею. Черепки з добре налощеною поверхнею. Знайдено фрагмент жорен. Камінь побував в огні і на зламі набув червонуватого кольору і навіть справляє враження, що жорна виготовлені з глини з додатками камінців. Обидва селища своїми слідами повністю не перекриваються: трипільське більше. Слід черняхівського селища виявлено було І.Г.Левченком.

 

 

        Отже, в нас є дійсні докази про існування черняхівської культури в с. Ятранівці. Сліди стародавніх поселень слов’янських племен – антів, що тут жили у II – V ст., також видно на правому березі р. Ятрані між с. Ятранівкою і с. Текучою, недалеко від того місця, де р. Шаринка впадає в р. Ятрань.

       Немає сумніву, що стародавні поселення були по берегах р. Журбанці, в цьому місці, де вона впадає в р. Ятрань, з лівої сторони – центральна частина села. Тут на садибі ветамбулаторії бульдозер вигорнув не тільки уламки черняхівської культури. Тут є уламки сіро глиняного посуду, що ймовірно належить до VI – VII ст.

Пізніше Уманщина входить до складу Київської Русі. Хоч писаних документів за цей період ми не маємо, але на території с. Ятранівка знайдено залізний наконечник списа, що відноситься до часів Київської Русі.

Літописи свідчать, що з 1068 по 1215рр. половці здійснили близько 35 нападів, поки завоювали цю землю. Про те, що Уманщина була ареною боротьби руських князів з кочовиками південного степу, ми знаходимо підтвердження в Іпатіївському списку Київського літопису, де під 1164 р. згадується річка Удич.

Треба згадати і про так званий « болохівський рух», який був поширений на межі кордонів великих південно-західних князівств – Київського, Галицько-Волинського. Цей рух підтримували монголи, бо йому було притаманне протиставлення громад князівсько-дружинницькому устрою. Понад 120 років Уманщина знаходилась під контролем монгольських завойовників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ятранівка в період феодалізму

 

       В минулому село називалося Псярі вкою. Коли і як засноване існуюче село? Звідкіля походить його назва? Ці питання нам ще невідомі.

       Проте нам відомо, що територія Уманщини і села була заселена з найдавніших часів. На полі с. Ятранівка знайдено залізний наконечник списа та бронзовий наконечник стріли, що відноситься до скіфського часу. З початку нашої ери тут жили слов’янські племена. Пізніше Уманщина входила до складу Київської Русі, хоч писаних документів про цей період ми не маємо, але залізний наконечник стріли, що знайдений на полі с. Ятранівка, відноситься до часів Київської Русі.

       Великих спустошень і лиха зазнала наша земля від набігів кримських ханів в 1482 – 1493 рр. Ці полчища спалювали населенні пункти, грабували жителів, виганяли наших людей в неволю.      

       Із зміцненням Литви наші землі входили до Литовського князівства, а з часу Люблінської унії /1569 р./ Уманщина опинилася під владою – Речі Посполитої.

       На початку ХVІІ ст. / із травня 1609 р/ землі Уманщини за рішенням польського сейму були передані у володіння польського магната Валентина – Олександра Калиновського, який був брацлавським, вінницьким і звенигородським старостою.

       Тяжким було становище місцевого населення, яке терпіло подвійний гніт від польської шляхти і місцевих феодалів. Все це призводило до частих повстань українського народу проти чужоземного засилля. Найбільш яскравою сторінкою в історії українського народу в минулому є визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького в 1648-1654 рр., яка закінчилась видатним історичним актом – возз’єднанням України з Російською державою.

       У східній частині границі Уманського полку в 1649 – 1954 рр. найбільш віддалена була Уманська сотня і належні до неї Псярівка і Сушківка у районі річки Ятрань. Слід згадати і про те, що в 1654 році згадується реєстрова Уманська сотня, а поряд названі містечка Псярівка ( нині – Ятранівка), Сушківка і Єгубець ( нині – Ягубець).

       Активну участь взяло в цій війні і населення Уманщини. Але Уманщина, в складі Правобережної України , ще залишилася під гнітом польської шляхти. Населення Уманщини разом з усім українським народом Правобережжя повстало проти своїх гнобителів, за своє національне і соціальне визволення . Великими антифеодальними виступами на Уманщині були повстання гайдамаків в 1737, 1749, 1750 рр. Найвищого розмаху хвиля повстання народу досягла в червні 1768 року , в період «Коліївщини», яка проходила під керівництвом запорозького козака Максима Залізняка та уманського сотника­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ Івана Гонти. В селі існують перекази, що гайдамацькі загони розміщувалися в лісі Дубові садки, на захід від села.

       Звичайно в цю боротьбу було включено не лише населення міста, а й навколишніх сіл. В 1793 році в результаті другого поділу Польщі, Правобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії. В цьому ж 1793 році губернатор Кречетніков оголосив в Умані маніфест Катерини II і прийняв присягу від жителів міста.

       В 1795 році Умань стала повітовим центром Вознесенської губернії, а з 1797 року Уманський повіт було включено до київської губернії.

       З приєднанням Уманщини до Російської держави розвиток цієї місцевості пішов значно інтенсивніше, населення повіту швидко збільшувалося, відроджувалося місто, оживали навколишні села.

       В 1796 році розпочато влаштування парку „Софіївка” в Умані, який відкрито в 1800 році. До цього часу будь-яких документів про с. Ятранівку ми не маємо, хоч існуюче село у цей час уже було.

       Ще в 1726 році Уманщина стала володінням магната Франциска - Салезія Потоцького.

       Щоб заманити сюди більше людей, Потоцький на певний час давав різні привілеї ново жильцям. Місто і навколишні села почали рости. Розвивалася торгівля. Десь приблизно до цього часу потрібно віднести і заснування історичного села Ятранівки та виникнення до його старої назви Псярівка.

       Про виникнення старої назви села Псярівка серед жителів села існує кілька версій. Проте одна з них найбільш достовірна, хоч стверджувати цього не можна. Нам відомо, що сам граф Франк - Салезій Потоцький жив не м. Умань, а Галичині. Тут розпоряджався нього управитель. Але граф часто приїздив сюди. Як у всіх інших вельмож, у нього, тут , на Уманщині, спеціальні конюшні і псарні, де утримувалися коні та мисливські собаки, на той випадок, коли приїде граф. Коні призначалися для прогулянки графа і його челяді верхи і в упряжці, а собаки використовувалися на полюванні. Така псарня, за переказами, була десь в західній частині села по р. Безіменній. Від цієї псарні і населений пункт – кріпаками було названо Псярівкою.

        Перші писані відомості про с. Псярівку нам відомо за 1800р. де згадується що село Псярівка належить графу Щененому Потоцькому і в ній нараховується 389 ревізьких душ/людей чоловічої статі /.

       Проте з розмов з жителями нам відомо, що коли в 1936 році була закрита церква і майно з неї виносилося, тут було знайдено листок з рукописної книги, де поруч з іншими невідомими записами, був запис про те, що в 1763 році померла якась Черненко/ ім’я і по батькові розповідач не пам’ятає/. Цей факт і те, що в 1800 році уже були в селі 339 ревізьких душ, наводить нас на думку, що село уже давно існувало, тобто, у XYII ст. село уже було.

       Також слід згадати, що наприкінці XVI ст. на „гуманських та звенигородських” ґрунтах виникають нові поселення, серед яких: Бабанка, Багва, Ботвинівка, Верхнячка, Гереженівка, Городецьке, Івангород, Іваньки, Кожухівка, Кути, Маньківка, Псярівка, Сушківка та інші. З початку  XVII ст. є відомості про те, що ці поселення були чималими, „мали багато димів”, тобто виникли раніше, як вище вказано. Тобто людності на цій території проживало багато і аж ніяк „пустинею” вона бути не могла.       

       В 1834р. м. Умань і інші володіння у графа були конфісковані за його участь в полтавському повстанні 1831р. і передані у власність дружині царя Миколи I – Олександрі, а інші землі стали державними.

       В першій половині 20-х років XIX ст., з ініціативи Олександра I при активній участі друга і радника царя – Пракгеєва. Близько 375 тисяч було перетворено у військових поселенців.

       Військові поселення були утворені для того, щоб забезпечити державу від селянських заворушень, здешевивши утримання величезної армії і створити в прикордонних земля військові частини для боротьби за гегемонію в Європі.

       З 1336 бувші землі графа Потоцького були у віданні військового міністерства .Нам відомо . Що в цей час /1836р/ кількість населення в с. Псярівці порівняно зросла .Так , в цей час в селі нараховувалось 593 ревізьких душ .                                      

                                                                                                     

     З 1339 р. Умань стала центром військових поселень.

В самій Умані був центр – Уманського округу, до якого належали майже всі села уманського та багато сіл прилеглих сюди районів.                                                                                             

        6 серпня 1345 р. був затверджений герб м .Умані. Саме зображення герба свідчило про заняття поселенців в одно час сільськогосподарськими роботами і військовою справою.

        Військове поселення було і в с. Псярівці .В центрі  села, на підвищеному місці був збудований манеж, який в цілому зберігся до в 1912 р. Приміщення манежу було розібране і з цієї цегли було збудоване велике приміщення земської школи в с .Текуча.

       Після ліквідації військових поселень, місцеві селяни перестали нести військову службу, але в селі було розквартировано військову кавалерійську частину сільська община обов’язана була постачати її харчами. І забезпечити житлом .

       На кладовищі села зберігається хрестовидний пам’ятник з написом, що тут похоронений 10 травня 1866 року майор Гусарського Охтирського полку Пьген Тхоршевський. З переказів нам відомо, що майор Тхоршевський служив в цьому полку і ображений начальством, покінчив життя самовбивством.

    Правда існують і інші версії про його смерть але вони менш правдиві. Тяжким і безпросвітнім було життя поселенців.  Польові роботи виконувались під командою капрала. Вставати, працювати, обідати, лягти спати поселенці повинні були за військовими сигналами.

       Дітей поселенців уже з 6-7 років привчали до муштрі і. Виявляючи протест, поселенці часто повставали або тікали в інші краї За пер непослух або втечі вони, їх жінки і діти піддавалися ся жорстоким тілеснім покаранням.

   Військові поселення на Україні існували до 1680 року, бо тяжке життя поселенців призводило до народних повстань ,але в деяких місцях вони утримувались і дещо пізніше .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ятранівка в період капіталізму.

 

       Розпад феодально-кріпосного ладу і розток капіталістичних відносин , зростаючий з кожним десятиріччям селянський рух і поразка в Кримській війні, примусили царизм скасувати кріпосне право в Росії . 19 лютого 1861 року був підписаний маніфест про реформу царем, а 5 березня того ж року був обнародуваний .Оцінуючи ``селянську реформу ``В. І .Ленін говорив, що вона кріпосницька реформа має кріпосницько-грабіжницькі характери, вказав, що селяни вийшли на свободу обідрані до зубожіння,

Вийшли з рабства поміщиків  та попали до тих самих поміщиків у кабалу і до їх ставлеників.

       Все ж таки скасування кріпосництва позитивно вплинуло на економічний розвиток всієї країни, всіх українських ї Уманщини.

       Економічному розвитку Уманщини сприяв і той факт, що зв’язувала Умань з такими важливими залізничними вузлами, як Козятин, Одеса, Київ.      

       З економічним розвитком  Умані   розвиваються навколишні  села. Особливо в  цей  час зростає  кількість  населення міста  і  сіл. Якщо в 1864 р. В с. Псярівці  було 1349 жителів, то  відомості  за 1900р. нам говорять, що   в селі  уже  було  555 дворів   і  2945 жителів, з них чоловіків  -  1465, жінок – 1480.

       Остання трещина    х1х  ст. характеризується  -  переростанням  домонополістичного капіталізму  у його найвищу стадію – імперіалізм. На  хх ст. Імперіалізм  остаточно  склався в передових  країнах   Європи  і  Америки. Росія пізніше   від головних  європейських  країн стала  на  шлях капіталістичного розвитку, проти і  тут в  кінці хіх -  на  початку хх  століття   інтенсивно відбувається процес  переростання  капіталізму  в імперіалізм.

       Розвиток  імперіалізму  привів до промислової кризи в країні. Яка прискорила процес політичного пробудження  народних мас. в  першу чергу робітничого класу  і   сприяла  росту його класової  свідомості. Революційна боротьба  робітників була прикладом  для селян.

       Піднесення масового революційного руху  в  країні  в 1900-1904рр. переконливо свідчило   про назрівання революції  в  Росії. Подіями  9 січня  1905 року, коли  царизм  розстріляв мирну  демонстрацію петербурзьких  робітників, був покладений      початок  революції 1905-1907рр.  жахлива звістка  про криваве злодіяння  царя рознеслась по всій країні. Широкого розмаху  революційні  події  набули    в 1905-1907рр. в  Умані і   повіті. В  цьому  була велика заслуги  соціал – демократичних організації,  що була створена тут в 1900 р. Революційних виступів селян в с. Псярівці в 1905-1907рр. не відбулось. Хоч селянам про ці події було відомо. Тут поширювалися листівки соціал-демократичної організації  м. Умані, зокрема  «До сільських робітників» та інше. Активним розповсюджувачем таких листівок був селянин – бідняк  Семен Боценко. Проте зв'язок  з  робітників  класом був ще недостатній, а тому організованих виступ селян  в с. Псярівці не відбулося. А в цей час ворожі елементи в селі  пускали різні плітки. Щоб загострила ворожнечу між селянами  і міським населенням. тут поширились слухи. що нібито євреї  виступили проти царя  і хотять взяти  владу в свої руки.

       Революційні виступи на Уманщині і в самому місті набирали більшого розмаху і ворогам не вдалося приховати правди від народу. Так, наприклад, старожили розповідають, що в селі було відомо про події в с. Гродзево, коли селяни, у вересні місяці 1910 р. сміливо виступили проти реакційної політики царя і його уряду – столипінської аграрної реформи.

       Придушивши першу революцію 1905-1907 рр. царський уряд вжив рішучих заходів, щоб посилити класове розшарування на селі, розколоти селянство і виділити з нього шар найбільш забезпечених земельних власників – куркулів, на яких міг би опиратися царизм.

       В червні 1910 р. було прийнято закон, який встановлював обов’язковість виходу селян з общини. За цим земельним законом общинне користування землею руйнувалось. Селянин міг виділитись з общини і розпоряджатись землею, як своєю власною. Бідні селяни, як правило, продавали свої невеличкі ділянки землі, а тим часом селяни – куркулі мали можливість скуповувати ці землі за безцінь. Царський уряд дозволяв куркулям зводити скуплені землі в один масив, впорядковувати свої хутори, надавав їм позики для впорядкування свого господарства і т.д. Цим аграрним законом скористувались і Псярівські куркулі, які одержували позику з Уманського селянського банку, скуповували землю і заводили свої хуторські господарства. Для них були відведені кращі землі в 1-2 кілометрах на захід від села по обидві сторони р.Безименної.

       Тут вони завели своє господарство із власними ставками і млинами. Ще до цього часу ці ставки називають за іменами  їх власників – Іванів, Теренів, Антонів та інші. Уже в той час жителі села називали куркулів – хуторів тузами і по традиції ця місцевість, де були ці хутори називається «Тузи».

       Земля в Псярівці була розподілена і рокріплена за господарствами. Проте ці землі були розподілені далеко не рівномірно. На чверть селянських бідняцьких дворів припало лише 1/10 всіх земель села, що становило менше двох десятин на двір, а в той час сільські куркулі Цівань Григорій і Скляренко Терентій володіли 25-30 десятинами землі, мали свої площі лісу, млини, сільськогосподарські машини і т.п.

       Про класове розшарування селян в дореволюційній Псярівці свідчать такі дані за 1913 – 1914рік. Всього селянських господарств числилось 794, в яких було 3238 десятин землі, в церкви було 34 десятини.

       Мали менше 2 десятини – 301 господарство, у них землі – 394десятини.

від 2 до 3 десятин - 178, у них землі – 517 десятин;

від 3 до 4 десятин - 152, у них землі – 559 десятин;

від 4 до 5 десятин - 108, у них землі – 523 десятин;

від 5 до 6 десятин - 97, у них землі – 598 десятин; 

від 6 і більше – 58, у них землі – 676 десятин;

       За даними 1912 року в селі було 3725 чоловік населення. З 372 дітей 8 – 11 років, 169 дітей навчалися в церковно-приходській школі, яких навчав один учитель з помічником. Діти навчалися в старій глиняній школі, про їх умови навчання ніхто не дбав. І коли в 1912 році розбирали манеж, стояло питання про будівництво приміщення школи в селі. Але сільські куркулі, які верховодили на сходці, заявили: «Школи в селі не потрібно, бо погано жити буде, тому що всі будуть грамотні».     

       Тяжким і безпросвітним було становище селян. В селі не було ніяких культурно-освітніх закладів, не було жодного медичного працівника, лише сільський учитель і священик мали газети і то тільки губернську і повітову.

       Для отруєння свідомості селян, в селі існувала церква, монополка, шинок. Промисловими товарами забезпечували жителів приватна лавочки. В цей час для послуг селян, в селі було 4 приватних млини, 4 кузні, сільські бондарі, шевці і кравці. А в цей час країна переживала період нового революційного піднесення, дедалі більше загострення класової суперечності в середині країни.

       Не минуло нашого краю і лихоліття Першої світової війни, що розпочалася влітку 1914.р.

Чоловіче населення Умані та сіл повіту було мобілізовано до армії та відправлено на фронт. Умань стає тиловим містом Південно-Західного фронту. У 1914 році у ньому стоїть 5-й батальйон 3 запасної піхотної бригади російської армії.

У 1915 році в Умані був сформований 258-й Кишинівський піхотний полк, який очолив полковник Г. М. Базильський. На його базі у 1918 році у Сумах був створений 42-й Сумський кінний полк. Восени 1916 року в нашому місті знаходилось військове управління 8-ої запасної піхотної бригади. До цих військових частин мобілізувалось населення Уманщини.

Серед мобілізованих було чимало жителів села Псярівки. Багато їх загинуло на західному театрі воєнних дій, особливо під час відомого в історії Брусиловського прориву, а ще більше було поранених, які вертались додому інвалідами. Війна, що тривала уже кілька років, викликала велике незадоволення в суспільстві, що привело до Лютневої революції в Росії і повалення монархи Романових у 1917 році.

 

 

 

Село в 1917 – 1922 роках.

 

       В лютому 1917року в Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція, самодержавство в Росії було повалене. Уже в перших числах березня 1917 року в селі стало відомо про революційні події в Петрограді, а 5 березня в селі знали про зречення Миколи II від престолу.

       Трудящі села радісно зустріли цю звістку і готувались до виборів нової влади, народної.  

       В селі залишився староста, а куркулі створили так звану « селянську спілку», яка по суті була контрреволюційною організацією і прикривалась революційними фразами.

       На початку листопада 1917 року в село прийшла нова звістка. Збройне повстання в Петрограді на чолі з В.І.Леніним перемогло. Перемогли більшовики. А в селі продовжував управляти староста, оточений куркулями.

       На Уманщині і в селі орудували контрреволюційні зграї, які всіма силами намагались втримати, повалений більшовиками, старий лад. Проте сільська біднота ставила свої настійні вимоги відносно перерозподілу землі і встановлення народної влади. Тепер уже селянам було відомо про події в країні, вони тримали зв'язок з м. Уманню, уже більше появилось в селі газет, особливо повітових « Свободный голос», « Голос Умани», « Уманское слово» та інші.

        Лише в березні 1919 року в селі вперше встановлюється народна влада. Десь 15 березня 1919 року в селі відбулася сходка, на якій було обрано комітет незаможників. Тут була обрана комісія по перерозподілу землі. Головою комісії обрали селянина-бідняка, Слюсаря Матвія. Нові органи влади взялися за налагодження революційного порядку на селі, якого так довго не було.

       В 10 числах серпня 1919року в селі появились загони петлюрівців. Петлюра зробив спробу мобілізувати селян в свою армію, але ця спроба провалилась. Селяни, які насильно були взяті в м. Умань, з настанням темноти розбіглися по домівках.

       В селі розпочався жорстокий денікінський терор, куди денікінці вступили в останні дні вересня 1919 року. Вони чинили люту розправу над активними учасниками революційного руху. Після тяжких знущань загинув активіст Тимко Усенко, багато селян піддалось тілесним покаранням.

       Проте, 25 квітня 1920 року, не оголошуючи війни, війська панської Польщі вторглись в Радянську країну, спрямувавши головні свої удари проти України. На початку травня вони захопили Київ і незабаром 2-га польська армія, що діяла в напрямі Умані, вийшла на лінію Канів – Звенигородка – Христинівка – Гайсин.

       В цей час знову підняли голови недобитки націоналістичних банд Дерещука, Цвітковського та інші, які часто вдиралися в села тероризували населення, вбивали людей, грабували їх. Такі непоодинокі нічні набіги були і в Псярівку.

       25 травня 1920 року частини I-ої кінної армії під командуванням К.Є.Ворошилова і С.М.Будьонного пройшли через Уманщину, окремі підрозділи були і в Псярівці. Жителі села з великою теплотою і вдячністю зустрічали своїх визволителів. В ці дні з участю політпрацівників I-ої кінної армії Будьонного в селі відбувся мітинг, на якому промовці заявили, що вони докладуть всіх зусиль, щоб успішно розбити ворога, а декілька чоловік записалися добровольцями в Червону Армію і виступили на захист своєї Вітчизни.

       Коли виступ білополяків під ударами Червоної Армії провалився, Врангель почав свої дії в Криму, Комуністична партія і Радянський уряд вжили рішучих заходів, щоб до зими ліквідувати цю загрозу.

       Гаряче відгукнулися на цей заклик жителі села. На осінь було повністю виконано продрозкладку в селі. З села було виділено 10 коней для відправки в армію, молодь йшла добровольцями на Південний фронт.

       В листопаді 1920 року Радянська Армія ліквідувала Врангілівський фронт, але боротьба з рештками білогвардійців і різними бандами ще тривала до 1922року. Тут на Уманщині, ще й в 1922році з’являлися куркульсько-націоналістичні банди, які грабували селян, вбивали сільських активістів. Так, влітку 1921 року одна з таких банд в кількості 15 озброєних вершників, зненацька вдерлася в село, напала на приміщення сільської Ради, не заставши там нікого, поскакала в напрямі с. Текуча.

       Та розгулам ворогів настав кінець. Восени 1921 року в селі відбулися перші вибори до сільської Ради селянських депутатів. На виборах було обрано Виконавчий комітет. Першим головою сільської Ради був обраний бідняк Тимошенко Макар. Новообрана Рада, керована Уманською повітовою партійною організацією, була здатна організовувати і підняти жителів села на подолання труднощів, що виникли в ході війни. 

       Перед селянами стояло першочергове завдання – необхідно було забезпечити промисловість сировиною, а робітників продовольством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміцнення радянської влади.

 

       До 1923 року с. Псярівка входило до Ладижинської волості, Уманського повіту, а за першим адміністративно-територіальним поділом з січня 1923 року по жовтень 1930 року ввійшло в Ладижинський район, Уманського округу.

       Тяжкими були для с. Псярівки перші роки радянської влади. Селянське господарство занепало. Ще у воєнні роки посівні площі селян значно скоротилися, було багато винищено і забрано робочої і продуктової худоби, не вистачало реманенту, в селі майже зовсім не було с/г машин і т. н. Так, у1923р.в селі було лише 3 кінні молотарки, 5 сівалок, 7 січкарень, якими володіли куркулі. В1925-1926рр. Половина селянських господарств не мали робочої худоби, врожайність пшениці становила 45-50 пудів, а цукрових буряків 120-150 пудів з десятини. Така низька врожайність свідчила про відсутність необхідних машин і знарядь виробництва, що призводило до низької продуктивності праці, порушення строків посіву і обробітку ґрунтів, про низький рівень агротехніки.

Проте в цей час уже були значні успіхи в порівнянні з післявоєнними роками. Тепер уже на 1 грудня 1927 року в селі нараховувалося 966 дворів, а кількість населення за даними перепису в 1926 році 3907 чоловік.

В грудні 1927 року відбувся 15 з’їзд ВКН/б/, який ввійшов в історію, як з’їзд колективізації сільського господарства. Колективізацію сільського господарства Комуністична партія проводила, виходячи з історичних вказівок В. І. Леніна, викладених в статті «Про кооперації» , яка ввійшла в історію нашої партії ,як геніальний кооперативний план.

Проте в створенні колгоспів було багато труднощі. Головна трудність полягала в тому, що куркулі всякими способами намагались перешкодити трудящим їх об’єднанню в колгоспи.

       До 1929року радянська влада проводила політику обмеження і витіснення куркуля, а в  кінці 1929 року з зв’язку із зростанням колгоспів,  радянська влада ви  рішила ліквідувати куркульство як клас на базі соціальної колективізації.

       Восени 1929 року в селі поширився рух за створенням колективних господарств. Активними учасниками створення колгоспів були селяни – бідняки Блажчук Матвій,  Слюсар Матвій Васильович, Тимощенко Макар Миронович, Степанюк Ларіон Микитович, Німенко Арсень Філімонович,  Бобошко Омелян Мусійович, Круглик  Степан Іванович, Круглик  Гордій Лукич, Овчар Оверко та інші товариші.

       В цей час в селі організуються перші колгоспи: “ Новий побут “ , де першим готовою був селянин - бідняк Степанюк Ларіон Микитович – достатньо грамотний на той час чоловік.

        Колгосп ‘’ Праця незаможників” очолив Бобошко Омелян Мусійович і колгосп ‘’ Нове життя ‘’ –Черненко Семен Іванович,  ’’Великий рух ’’ –  очолив – Німенко Арсень Філімонович , який тепер працює в колгоспі мельником, а головою колгоспу ’’ІЗ МЮД’’  був Круглик Гордій Лукіч.

         В січні 1930 року відбулося конференція  бідняків Уманської опруги . На цій конференції від селян с. Псярівка було 4 делегати. Обговоривши питання про соціалістичну перебудову сільського господарства, конференція  схвалила революцію, в якій закликала до рішучої боротьби з куркулями.   В 1930 році в селі було розкуркулено 24 господарства, а майно їх передано в колгосп.

       Велику допомогу колгоспному селянству подала Комуністична партія і Радянська держава. У листопаді 1929 р. ЦК ВКПб   ухвали послати на село 25 тисяч робітників , які мають організаційний досвід, для подання допомоги  трудящим села в організації колгоспів.

 В село Псярівка приїхав робітник - шахтар Донбасу, комуніст  тов. Афонін, який     очолив колгосп ’’Новий побут’’ . Працюючи тут, тов. Афонін показав себе здібним організатором  і керівником селянським мас.

       В 1929 р. була заснована Ладижинська МТС, яка подала значну допомогу колгоспам. На колгоспних полях загули державні  трактори. Хоч і невеликі були ще тракторні бригади по 5-6 тракторів, але вони почергово обробляли землі по-новому, то в одному, то в іншому колгоспі .

    А село на цей час уже змінило свій вигляд. Розширились колгоспні площі, збільшилась кількість робочої і продуктивної худоби, підвищилась продуктивність праці. 

       Ще на 1-е грудня 1927 року в селі було 966 селянських дворів ,а населення становило 3907 чоловік.

        В липні 1930 року Уряд СРСР прийняв постанову про ліквідацію округів. На початку вересня на Україні було створено 413 адміністративних районів. За цим новим поділом с.Псярівка входило до Уманського району, а з 1932 року з переходом до нового адміністративного поділу, село ввійшло до Ладижинського району, Київської області.

         Соціалістичні перетворення, що відбулися в селі, сприяли дальшому розвитку сільського господарства, з року в рік зростала економіка колгоспів села, зміцнювалась і розширювалась їх матеріальна база. В 1934 р. настала можливість деякі дрібні артілі об’єднати в більші господарства. Так, артіль «Праця незаможника» і «Великий рух» були приєднані до колгоспу «Нове життя». Об’єднаний колгосп в 1936 було названо іменем К.Е.Ворошилова, а головою колгоспу  був комуніст Білобров Мокій Мусійович; головою колгоспу «Новий побут»- Дубенко Юхим Тимофійович, «19 МЮД»- Круглик Семен Конович, а головою сільради депутатів трудящих був Любонько Михайло Павлович.

        Великі соціалістичні перетворення відбулися в с.Псярівці за роки Радянської влади. Напередодні війни в трьох сільських колгоспах було біля 4 тисячі га землі, з них орної – біля 3.5 гектарів.

         Провідними сільськогосподарськими культурами в селі була озима пшениця, якої збирали по 14-16 центнерів з 1га та цукрові буряки, що давали уже перед війною по 150-130 ц. з гектара.

        В цей час в колгоспі села працювали по 5-6 тракторів і по 2 комбайни з МТС, достатньо було приміщень для громадського тваринництва.

        Значні зміни сталися в культурному житті села. Впорядковувалося і прикрашувалося старовинна Псярівка, на берегах оспіваної Ятрані. Перед трудящими були відкриті двері до знань. Важливо згадати, що 15 вересня 1860 р. в селі вперше було відкрито школу, в якій сільський дяк навчав всього 12 дітей, а в 1902 р. на кошти селян було побудовано приміщення так званої «старої» школи на 2 класні кімнати і квартиру учителя.

        В цей час 1 учитель навчав близько 60 дітей, а за даними 1912 р. в школі було 169 учнів, і навчав 1 учитель з помічником. В 1932 р. в селі збудовано нову школу, а в 1934 р. було зроблено 1-ий випуск учнів з неповно-середньої школи. В селі працювала мед амбулаторія, в якій було 3 медпрацівника, 4 сезонних дитячих ясел на 120 дітей, клуб, сільська бібліотека.

       За роки радянської   влади в селі були впорядковані  вулиці, побудовані нові будинки колгоспників, насаджено сад площею 14 гектарів.

        Під сонцем  радянської конституції розквітло стародавнє село . як і всі міста і села нашої країни, воно жило повноцінним життям, радість і щастя прийшло в сім’ї трудящих села. З великим натхненням працювали колгоспники, колосилася пшениця на колгоспних ланах.

        Під керівництвом   комуністичної партії селяни брали активну участь в успішному виконані п’ятирічок , а разом з усім радянським народом, добилось великих досягнень в господарському і культурному будівництві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Живі свідки розповідають…

 

 

У світі сталося багато трагедій. страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли люди гинуть від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану - це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворога, - це друге. Але коли люди гинуть від голоду - це зовсім інше. Особливо - голоду штучного, навмисно створеного владою.

       Ви добре знаєте, що Україна завжди була багата на родючу землю і на хліб. Ще нашу країну називали „житницею Європи.” Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає на чорноземах від голоду?

       Хіба можна уявити, щоб людина збирала врожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини?

У ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі і молоді. Найстрашніше - помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів. Не дожили до першого дзвоника.

      Саме так влада поступила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті роки минулого століття. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства. У міжнародному праві це називається геноцид. А чи так давно це сталося, якщо ми досі не знаємо усієї правди про Голодомор? А чи так давно це сталося, якщо досі люди бояться правди про ті часи? А чи так давно це сталося, коли досі живі свідки цієї трагедії? Це наша історія. Ми  не можемо її викреслити з нашої пам'яті... Ми не можемо це забути....

Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. їх не називали героями. їм не ставили пам'ятників чи обелісків. Влада намагалась усіма засобами приховати свій злочин. Вона заборонила реєструвати смертність від голоду та приховувала Голодомор від світової громадськості. Але, попри страх перед владою, люди таємно робили фотографії, збирали свідчення.

Такі дії влади є злочином і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня її року. На цій основі 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України за ініціативою Президента України Віктора Ющенка прийняла Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», яким Голодом визнано геноцидом Українського народу.

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Курбали Марії Климівни

1921 року народження

Мій батько Гонтаренко Клим Минович,

1896 року народження відносився до                   

середняків: мав коня, воза, реманент,

борони, плуг. Не поспішав подавати

заяву до колгоспу. Мама Уляна Іванівна

купила ткацький верстат, цим промислом

і підробляла. У кінці березня 1933 року

приїхали комнезівці, навантажили на

 підводу витрушені з горщиків і корзин

 крупу. У кутку хати знайшли прутом

 ямку з картоплею. Через 2 дні поніс тато

 заяву в колгосп. Загнав коняку, відвіз борони. У першу чергу, заяви писали бідняки (гультяї, пияки). Батько все життя згадував, що якби раніше вступив до колгоспу, то й картопля залишилась би і все інше. Головою колгоспу в ті часи був Круглик Семен. Господарство розташовувалося у звільнених хатах куркулів, яких вислали. Тато ходив на роботу і приносив з кухні куліш, який давали в першу чергу нам. Одне втішало, що а допомогою голови, де знаходився будинок пристарілих, там також була столова, варили куліш. Ми туди малими разом з своєю сестрою Химою бігали, щоб отримати не велику частку тих харчів. У колективізацію з поля нічого не можна було брати, а мій дід батько батька Мина, зібрав трохи урожаю до дому. А через тиждень його забрали до в’язниці. Ходила я на поле за городом, паличкою розгортала землю, находила мерзлу та гнилу картоплю. Приношу до дому, а мама плаче коло печі. Напече оладків, та таких добрих, що ще б їла їх.

      Далі від нас вимерла від голоду вся родина Сухореброго Василя, Уляна. Одного разу, батько, ідучи до лісу, в льохові помітив труп Дениса, який жив по-сусідству з нами. Він був увесь понівечений. Внутрішні органи забрані, м'ясо обрізане, одні кістки. Неподалік від нас, на Висланці, жила родина Василя Устенка. Він також разом з дружиною та донькою Устенко Параскою і сином Устенко Іваном загинув під час голодомору. Коли помирав, він ледве прошепотів: „Простіть люди, бо я ж з’їв з Дениса печінку і серце” (говориться про  знівеченого Дениса,  якого знайшли в льохові). На цій вулиці майже всі вимерли. Трупи носили прямо на кладовище, бо знаходилося зовсім поруч.

 

 

Спогади

Жителя с.Ятранівки,

Джеваги Василя Михайловича

1929 року народження

 

 

Багато століть народ не мав потреби

в недостатках харчових продуктах і

тому не було підозри в тому, що може

виникнути великий голодомор. Тому

люди у великій надії держави, начебто були захищенні від злиднів та все продовжували свої будні на своїх землях, ділянках сільських дворів на скромних власних працях заробляти свої кровні збагачення. Але наближалися чорні дні, яких селяни не змогли б завбачити, а саме початок 1932 року. Цей рік наперед передбачав, що може щось  бути для людей, спочатку великі податки особливо на церкви, а далі і для простого народу переважно населення похилого віку, тай молодого покоління не обминула біда. На той час мені виповнилося лише 3 роки, а тепер неначе перед очима. Брата трохи молодшого 2-х років мама з батьком відвели туди куди відводили на той час уже до сотні дітей, а мене оставили вдома (батьки були ще молоді, а дітей все таки жалко покидати напризволяще), то я зостався без брата Петра, без радощів дитячої. Та які були тоді радості якщо мені говорили не виходь з хати, навіть і до сусідів бо з’їдять. Брата відвели в дитбудинок в м. Умань, де в той час знаходилася велика кількість дітей, не тільки з нашого села, а й навколишніх сіл. Батькові поталанило працювати на залізно-дорожній станції (він був столяром), а мати ходила через день-два та якось там у батька брала (не знаю як) буханку хліба і приносили до дому аби врятувати мене.

       Я часто згадую батькові слова який говорив „дорогенька мати, як нам виростити наших дітей, які вийшли на світ?” (батько мій у приймах, а мати була сиротою). З того часу в другій хаті (тепер зала) викопав 2x3 м., яку туди вкинув скриню накривну, а зверху поклали поломане ліжко, і там дещо зберігалося на чорний день (як тоді говорили), і  там дещо мама приховувала від мене (скибки хліба, крупці), і все це я знаходив і підкрадав, тоді коли не було дома і все таки мама помічала, та дещо перепадало мені за те, що міг покласти під віко. А в той час у батьківських кумів поїли своїх дітей. І лише в кінці 1933 року голова сільської ради визвав маму і сказав: „Прийди в сільську раду і забери свого сина додому”. Не можу передати, який я був радий, коли повернувся мій брат, майже такий самий як і я ростом. Тяжкі мої були дитячі роки 1932 – 1933-х років.   

 

 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Усенко Ірини Григорівни

1925 року народження

 

 

Мені виповнилося тоді лише 7 років

і добре пам’ятаю ті страшні часи.

Жили ми не подалік, де зараз проживає

Василь Левченко (Косівці). Щоб хоч

трохи приховати їстівного від реквізиторів,

хату обкладали снопами з кукурудзи, в

середині цих снопів і на стеблах від стіни

спеціально залишали по кілька качанів.

Їх потім звідти брали, дерли крупу і

варили кашу. Коли появилась зелень – їли

кропиву, цвіт липи, акації, лободу. Але це не врятувало більшість людей села. Батько Григорій та Євдокія Савівна зразу записалися до колгоспу. Комзецівцями були Щенюченко Надія та Потапенко Уляна. Відали коня, реманент, корову. Тому мабуть і вижили. Часто згадую, як я ходила до них на роботу, де могла б з’їсти якоїсь похльобки. Одного разу, мати сказала, щоб я вивела попасти козу. Яку ми тримали підпіччю. Ідучи по дорозі, до хати зазвав мене Сидор Коваленко. Зайшовши до хати, я помітила, як в печі кипів казан з водою, де хотіли мене зварити. Допомогло те, що мій брат Юхим, повертаючись з роботи, все це побачив в вікні Сидора. Вдершись в хату він зумів мене і козу забрати. Так і залишилася живою. Дуже вдячна йому і по сьогоднішній день. І досі з тугою згадую про ті страшні роки 1932 – 1933-х років.   

 

 

       

 

 

 

 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Кізлик Федори Фомівни

1927 року народження

 

 

 

Хто його знає, чого та була голодовка.           

Ходили, грабували комсомольці-активісти.

Розплітали, шукали гроші в косах, зносили

все в штаб: і продукти, і кожухи, і коні, і

реманент.  Знаходився він в центрі села.

Жінки тих комсомольців у наших намистах

ходили. Тато Фома Денисович (1998р.)

та мати Ірина Василівна (1904р.) у колгосп

іти не хотіли. До мав 5 десятин землі, пару

коней, січкарню, декілька корів. Розкуркулили, все конфіскували разом з хлібом. Куди зерно дівали, я не знаю, думаю, що на поле воно не потрапило. Їли буряки, а мама з них та мерзлої картоплі пекла оладки. А хліба не було зовсім. Люди їли людей. Один чоловік Самійло (не пам’ятаю прізвища) заманював односельців до хати, вбивав і варив у баняках. Поряд з нами жила родина Афанасія і Килини. Всі загинули голодною смертю, де були поховані на своїй землі, яку обробляли.

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Варченко Варвари Минівни

1927 року народження

 

 

          У моїй сім’ї проживало                             

четверо дітей. Жили бідно, однак

грабували. Бригада прийшла до хати,

згорнули усе в рядно зі скрині і

понесли. Забрали корову. Уночі

стукають у вікно, наказують

показати документи, як оплатили

податки. Спочатку тато в колгосп не

записувався, згодом був вимушений

до нього вступити.

         Виконувати хлібозаготівлю допомагали уповноважені. Активною в цьому була Щенюченко Надія.

         Урожай 1932 року був поганий, на полі вродили волошки та косарики. Проте це не стало причиною голоду.

          У нас були кури, прийшла бригада, сказали мамі віддати їх. А я мала, почула це, вибігла на двір, половила птахів у сакви і заховалася під яблунею. Забрали кури пізніше.

          У льоху зберігалася картопля – забрали. Трохи заховали в ямі, де знаходилася сушарка, зверху пригорнули землею, посадили кущі. Знайшли і там. Такі то були роки 1932 – 1933.

 

 

 

                                    

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Боценко Ірини Семенівни

1928 року народження

 

 

 

     Господарювання радянської влади

розпочалося зі створення гуртків, ТСОЗів,

потім колгоспи. Активісти усуспільнювали

і скотину, і лави з хати. Грабували народ ті,

хто не хотів працювати.

     Мої батьки Семен Максимович (1876р.)

та Тетяна Іванівна (1893р.) до колгоспу не

поспішали. Були заможні. Батько працював

суддею. Тата оголосили куркулем. Бо мав

7 десятин землі, коні, вівці, корови. Працювали на своїй леваді, садили гарбузи, буряки.

     Із активістів, або як їх називали комнезівці: найкраще пам’ятаю: Гуртовенко Абрама Ісаковича, Жука Клима, Гучка Дмитра, Овчар Оверка, Бондарука Миколу. Всі вони – комсомольці. У нас в матері забрали хустку, намисто. Жінки їхні все це носили і мали що їсти, а ми ходили голодні. Сім’ю повністю розкуркулили. Не залишили нічого. Забрали скриню з речами, зерно, тобто все, що було накопичено батьком. Благали їх зоставити пшоно, що було в скрині і те забрали. Навіть бляху з льоху знесли. З осені в льоху закопали моркву, в хаті – буряки. Їх пекли, варили сушені яблука. Проте, недовго, бо згодом і моркву, і буряки, і чоботи вкрали сусіди (прізвища не буду називати).

       На санях возили до Умані дрова на продаж, добре хоч поруч був ліс, і можна було заробити того хмизу. Ось так вдалося нам вижити. Велика смертність ішла по селі. Щодня вивозили на цвинтар грабу людей. За це їм давали 400граммів хліба. Інколи вивозили навіть живих. З тих хто помер пам’ятаю : Мудрак Мотрю.

     Одного разу послала мене мама до магазину по сіль. Була весна, йшов дощ. Повертаючись додому, а на подвір’ї хати, яка стояла перед гуртожитку лежав мертвий хлопець, років 18. а дощ на нього бідного так і ллє…

     Люди їли людей. Круглик Гафія з’їла свого сина Івана. Дід Денис забрав Наталку, і тому залишилася вона в живих. Всього того було, страшні роки, ми тоді пережили. 

 

 

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Гуртовенко Ганни Іванівни

1925 року народження

 

 

    Проходять роки, вже не все я

пам’ятаю, бо була малою на той

час. Батьки мої були середняками.

В селі організовували танці під

грамофон, молодь розважалася на

качалках (каруселі). Усе, в тому

числі танці, коштувало 5 копійок.

      Ішли темні часи початку 30-х

років. Спочатку створили комнези.

Розпочались часи розкуркулення, висилали чоловіків – потім сім’ями. Серед них: Гриць та Клима Вовкотруб, які жили не поодалік нас.

       Розпочався 1932 рік, який сповіщав про погану неврожайну систему. У колгоспі все зародило, тільки нічого не виділялося людям. При радянській владі все конфіскували, хати повалили. Дуже добре пригадую, як до нашої хати зайшов Мовчав Федір та Гучок Дмитро. Витрусили все з скрині і забрали все в рядні. Люди вимирали десятками щодня. Померли з голоду: Клим та Уляна Слонь, їхні діти Марія та Лена, Петро Круглик, Баран Марія. Рогова Марія не змогла витримати в сих тих бід і наклала на себе руки (повісилася).

 

 

       

 

 

 

Спогади

Жителя с.Ятранівки,

Кізлика Миколи Максимовича

1928 року народження

 

 

Голод штучно зроблено при                               

Сталінові. Не було що їсти, чим сіяти

землю, поля і городи позаростали

бур’янами.  Процвітали крадіжки.

Харчувалися листям із вишень,

лободою, на полі збирали мерзлу

картоплю. На селі не стало котів і

собак.

     Наші батьки виховували п’ятеро дітей. Спасла корова. Ми спали на печі, а її прив’язували в хаті біля печі. Цілодобово двері закривали на замок, бо хотіли вкрасти нашу годувальницю.

   Тато Максим Терентійович працював завідуючим млином і мав змогу принести пригорщу якихось зметків. Я з ним ходив до млина. Там на горищі батько тримав мішок напроти отвору, а я мітлою заганяв горобців. Мама вдома обливала птахів у баняку і варила.

    Померли брати мого батька Степан Терентійович та Денис Терентійович.

 

 

 

      

Спогади

Жительки с.Ятранівки,

Бобошко Марії Андріївни

1928 року народження

 

 

 

Жили ми на Висланці.                                     

Обістя було гарним, обсаджене квітами.

Голодовка була тому, що активісти

все конфіскували. З господарства

забрали квасолю, муку, корову з

телям, коняку, вівці, скриню. Рік голоду був

урожайним. Проте люди умирали десятками

щодня. Серед них, з розповіді своїх батьків,

пам’ятаю про сім’ю Євдокима Федотовича

яка вимерла під час голодомору 1932 – 1933-х років.  Вздовж дороги лежало чимало небіжчиків. як згадує Марія Андріївна голодомор розпочався весною 1932 року. Весною ходили на поле збирати мерзлу картоплю, буряки. Їли листя липи, лободу, різні трави. Чекали весни 1933 року. Бігали в ліс, їли цвіт рясту. Із цвіту акації з різними домішками пекли оладки. Із картоплі вирізали пророслі вічка і садили в землю, а решту їли.

 

 

 

 

 

 

Село в період Великої Вітчизняної війни

(1941 – 1945рр.)

 

 

Мирну творчу працю радянських людей перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на наш край. В перший день війни, 22 червня 1941 р. В селі відбувся багатолюдний мітинг трудящих, де виступаючі заявили про свою непохитну волю віддати усі свої сили справі Батьківщини, про свою відданість Комуністичній партії Уряду.

       Маючи тимчасові переваги в селі, фашистські війська загарбували все нові й нові області радянських земель 13 липня 1941 р. ворог вийшов на лінію –  Біла Церква, Вінниця –  Козятин –  Жмеринка, направивши головний удар на Умань.  Ворожі війська тиснули із заходу, обходили з півдня, загрожували із сходу. Це ставило наші війська, що оборонялися в районі Умані, в тяжке становище, 30 липня н6імці зайняли Умань, а 1-го серпня с. Псярівку.

       З перших днів окупація села, фашисти розпочали жорстоку розправу з радянськими людьми .В 1942-1943 рр. більше  300 жителів села,  переважно молодь, були вагітні на каторжній роботі в фашистську Німеччину. Захоплених відправили на збірний пункт в приміщення Уманської середньої школи №4, потім на станцію Христинівка і далі в чужу і далеку  німецьку землю. Разом із молоддю були взяті і літні люди, бувші сільські активісти Микола Сергійович Псярівський, Оверко Овчар, Семен Іванович Круглик, Максим Черниченко.       

       Про свою тяжку долю на каторжних роботах  в Мюнхені, розповідають ці люди, а їх товариші Юхим Тимофійович Дубенко. Повернувся додому і скоро ж помер.

       Масові розстріли і катування   чинили Гітлерівці на нашій землі. Так було і в нашому селі. 12 січня 1942 року поліція і жандарми зненацька налетіли на квартири бувших   голів колгоспів Степанюка  Іларіона Микитовича( розстріляний 16.01.1944р.), Блажчука Олександра Матвійовича, Кучера Карпа Микитовича (народився в 1911р., загинув ву лютому 1942р.), секретаря  сільради  Вовкотруба Сергія  Мусійовича і, не знайшовши ніяких доказів під час обшуку, заарештували  і відправили їх  в Ладижинку, а потім в Умань на допит.                                                                                              Через кілька днів така доля постигла і бувшого завгоспа  колгоспу Степанюка Григорія  Микитовича, завідуючого поштою Гонтаренка Михайла Пантелійовича, бухгалтера колгоспу Усенка Мусія Никифоровича та секретаря комсомольської  Організації Тодосійчука Івана Григоровича ( 1910року народження, загинув 25.01.1942р.). Всіх їх після тяжких знущання  і катувань було розстріляно разом з іншими в’язнями в м. Умані. Слід зазначити і про тих людей, які допомагали фашистським загарбникам, їх називали „поліцаї”, „старости”. Це були: Слюсар Роман, Кізлик Сидір Антонович, Бобошко Іван, Гевеленко Наум, Гонтаренко Іван (відав в селі всіма поліцаями). 

       Та  незважаючи на звірячі  лютування  гітлерівців, окупантам та їх прислужникам не вдавалося похитнути         вірність нашого народу Радянській владі. Трудящі села  не втрачали  віри в те, що окупантів буде розгромлено  і  вигнано з радянської землі. Сільські люди підтримували зв’язки з партизанами, що діяли в нашій місцевості і від них узнавали правду про героїчну  боротьбу радянської  Армії   проти  фашистських  загарбників. В жовтні 1943 р., коли   фронт вже підкотився до Правобережжя, на Уманщині  з’явилися листівки  командира партизанського закону Кузьми Кіндратовича Гриба, який діяв в Тальнівському районі такого змісту:

               „Партизани і партизанки!

                Всі чесні люди України!”

Лівобережна Україна очищена від поганої німчури. Червоні лицарі переходять Дніпро. Час визволення й помсти  настав. Організовуйтесь в партизанські загони. Допомагайте партизанам  чим можете! Смерть тим, хто не кається і цуциком служить у загарбників!                                          До  єдиного знищимо окупантів і їх  прихвостків. Вставай,

Ставка, 28 вересня 1943 р . „Начальник штабу бойових

Партизанських  груп. Верхов.”

 

       Цей заклик не залишився без відгуку. В ніч на  6  листопада  1943 року група партизанів підпалила в  Умані  майстерні,    в яких гітлерівці  ремонтували свої танки  і бронетранспортери.

     Партизанські групи  активізували свою діяльність в Ятранівському лісі, інколи вони появлялись  в  селі, де їм  давали притулок сільські жителі .   

     В цей час група партизанів переховувалась в хаті колгоспниці Мороз Марії Денисівни. Підлий зрадник доніс про це в поліцію. Партизани були обстріляні і встигли вийти в ліс, але господарку квартири заарештували і розстріляли німці в 1943році, де пізніше була похована на сільському кладовищі.

       Також слід згадати і про ще деяких людей, які загинули від рук німецьких агресорів:

1. Воєвода Кіндрат Антонович, 1915р., с.Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний фашистами. Похований на сільському кладовищі.

2. Кізлик Мефодій Панасович, 1928р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

3. Кізлик Петро Мефодійович,  с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

4. Криворот Трохим Іванович, 1925р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

5. Круглик Іван Григорович, 1910р., с. Ятранівка, українець, 1928р., с. Ятранівка, українець, Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

6. Курбала Іван Антонович, 1924р., с. Ятранівка, українець,  Примусово вивезений у Німеччину. Загинув на каторжних роботах.

7. Курбала Килина Терентіївна, 1926р., с. Ятранівка, українка, Примусово вивезена у Німеччину. Загинула на каторжних роботах.

8. Кучер Павло Микитович, 1912р., с. Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний фашистами. Похований на сільському кладовищі.

9. Фіалко Дмитро Яремович,1905р., с. Ятранівка, українець, колгоспник. Розстріляний гітлерівцями за участь у підпільній організації в 1943році. Похований на сільському кладовищі.     

      Ввечері 10 березня 1944 року  радянські частини, що визволили м. Умань, ввійшли в с. Псярівку. В боротьбі за  наше село в урочищі Глибокій загинув від німецького бомбардування  капітан Васільєв  і три воїни, які були з ними. Жителі села  свято шанують пам’ять  про воїнів – визволителів, які смертю  хоробрих полягли за нашу  Батьківщину, за  наше рідне село. У сквері, біля Будинку культури, знаходиться могила Невідомого солдата, точніше, могила невідомих солдатів. Відкрито її було в травні 1956 року. Спочатку були нашвидкуруч поховані солдати, що загинули в 1944 році. Їх останки (чотирьох) були перенесені і урочисто поховані в центрі села. Напевно, десь в безіменних могилах лежать і наші земляки. Хочеться вірити, що і на їх впорядкованих могилах лежать квіти. 

Сповнені  найпалкішої подяки доблесній Радянській Армії – визволительці, окрилені величезним патріотизмом її, трудящі села вступали до лав червоної армії, самовіддано працювали на відбудові  шляхів і мостів, сприяючи цим дальшому  успішному  наступу.

       Після визволення села від окупантів, усіх чоловіків, які підлягали мобілізації, в тому числі і тих, кому було за 50 років, призвали у діючу армію. А таких було чимало чоловік. Дуже зневажливо ставились до них більшість офіцерів та й деякі воїни: „Мы воевали, немцев били, а вы сидели под бабьими юбками, а теперь марш на передовую!”

       І вони, в більшості молоді, необстріляні, чимало навіть не переодягнені в військову форму, майже без зброї, потрапили в саме пекло. Йшла Яссько-Кишинівська військова операція. Багато односельців загинуло в цій битві і сплять вічним сном вони на молдавській і румунській землі.

       Війна ще продовжувалась, а трудящі  села під керівництвом районної і сільської партійної організації  приступили до відбудови  зруйнованого господарства. Відновили свою  роботу колгоспи села «Новий побут», їм. Ворошилова та «19мюд», на  чолі  яких були Тимошенко Кузьма Григорович і Усенко Макар Денисович.

Самовіддана праця жінок, підлітків, пристарілих та інвалідів, що поверталися з війни, уже в 1944 році забезпечили  успіх. В колгоспах села було засіяно 80% землі і зібрано по 7 – 8 ц. Цукрових буряків з гектара.

Відновила свою роботу Ладиженська МТС, яка подавала колгоспам села  значну допомогу в обробітку землі і збиранні врожаю. Уже в 1945 р. 50% польових робіт     було мемеханізовано. Відновили свою роботу школа, куб, сільська  бібліотека, мед амбулаторія і т.п.

Після розгрому фашистської Німеччини, а також  імперіалістичної Японії трудящі села, як і весь радянський народ, включилися у всенародне соціалістичне змагання післявоєнних п’ятирічних планів відбудови і розвитку народного господарства.

  За цей час були відбудовані тваринницькі приміщення, побудовано приміщення контори колгоспу, автогараж, польовий стан для тракторної бригади.

       Мені вдалося частково написати рукописну „Книгу Пам’яті села Ятранівки”, до якої було внесено відомості про полеглих односельчан. Буквально по крупинках, збиралися матеріали про земляків, які загинули в роки війни. Про деяких, на жаль, написано лише кілька рядків – сухі, скупі дані, одержані з військкомату: в 1941 чи 1944 році призваний до лав Збройних Сил СРСР, пропав безвісти. Про життєвий і бойовий шлях односельців написано більше – розповіли про них рідні і близькі.

       Написати „Книгу Пам’яті” свого села – святий обов’язок живих. Допомогла в цій важливій і клопіткій справі і „Книга Пам’яті України. Черкаська область”, що вийшла в 1996 році.

       Кожна солдатська вдова одержала таку книгу. Ця книга друкувалася за матеріалами Міністерства Оборони СРСР. При детальному аналізі цієї книги виявлено цілу низку прізвищ людей, жителів чи вихідців з нашого села Ятранівка, яких немає у списках сільської Ради, не викарбовано їх імена на меморіалі в центрі села. Можливо і архівна помилка, а швидше всього в селі на час спорудження обеліска Слави не було вже нікого з родичів і близьких, щоб нагадати про них.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       Ятранівка в післявоєнний період

до

наших днів.

 

З війни чоловіки повертались з надією, що тепер Сталін, як народу-переможцю, поверне відібрані землю та права. Але не так сталось, як гадалось. У 1947-му в нагороду за ті муки і жертви, що пережив народ у чотирирічній війні більшовицька влада накинула Україні новий голодомор, мабуть, щоб не плекала вона надій на землю, волю і самостійність.

Багато хто голодовку 47-го намагається пояснити недородом 46-го року. Але ті, хто в цей час жив чи служив в армії на території інших республік, знають, що там не було голодовки. Навпаки, там мали стільки хліба (здебільшого українського), що часом ним годували домашніх тварин та коней...

Цей мор порівняно з попереднім (32-33 р.) був не таким рясним на смерті, але кілька десятків наших односельців було завчасно загнано в могили. Чимало людей підірвало здоров'я, що позначилось згодом на наступних поколіннях.

       Поряд з цими, післявоєнними негараздами, в селі протягом 1948 – 1949рр. існувало злочинне угрупування, яке наводило великий страх на своїх односельців. Керівником цього був парторг, який відав всіма справами, що відбувалося в селі. Разом з ним були: Чернетки Євсей та Йосип, Слонь Андрій, Іван, Митрофан, Сафрін, Онофрей

       В1946 р. Указом Президії Ради УРСР с.Псярівка було перейменовано в с.Ятранівку. В січні 1954 р. Указом Президії Верховної Ради з ряду районів Київської та інших областей було створено Черкаську область в складі УРСР.

           У вересні місяці 1950 р. з бувших трьох колгоспів було створено багатогалузеве господарство – колгосп ім.Ворошилова, а з 1956р.його перейменовано в колгосп ім.М.О.Щорса.

       Період приблизно до 1954 р. був на селі хоч і не голодоморним, але досить важким для селян. Вони працювали на колгоспному лані за трудодні, на які давали кілька кілограмі] зерна (щоб людина не померла з голоду) і жодної копійки грошей. Тим часом різноманітні інспектори постійно збирали гроші на державну позику. Щоб людині розрахуватись за це вона мусила продавати останнє. Непосильними податками обкладались хати, городи, домашня худоба, плодові дерева. На кожний двір було доведено план: молока здати - 200 літрів на рік, м'яса - 40 кілограм, яєць - 150 штук, картоплі - 150 кілограм і т. і. Офіційна радянська пропаганда твердила, що все це потрібно на зміцнення обороноздатності країни, бо, нібито «імперіалістичні акули знову готують збройний наступ на Країну Рад» (вислів із газети) «Правда». Селяни сумно жартували, «ще трохи і обкладуть податком за те, що дихаєш повітрям».

Щоб уникнути цих податків рубали дерева, різали худобу. Як наслідок, часто в багатьох сім'ях розкішшю вважали печену картоплю, буряки, кабаки. Люди вживали в їжу трави -калачики, кульбабу, цвіт акації тощо.

       Один з керівників району, якось виступаючи у Ятранівці перед селянами, відверто заявив: «Ви всі у нас в мішку, тільки поки що не зав'язаному». Досить точна оцінка становища, в якому перебувало селянство України.

Наші діди, батьки, матері в двадцятому віці, по суті, були кріпосниками. Вони не мали паспортів, на мали права на виїзд з села, на скарги тощо.

Народ-переможець, народ-великомученик пожинав плоди того, що не згуртувався і дозволив сісти на свої плечі антилюдській, антиукраїнській кліці Леніна-Сталіна та їх поплічникам.

Після смерті Сталіна (1953 р.) і засудження його культу (1956 р.) були дещо попущені віжки. Люди почали отримувати, хоч і мізерні а все ж живі гроші. Було скасовано ряд податків. Все це позначилось на підвищенні ефективності колгоспної праці, але не настільки, щоб можна було говорити про якісь відчутні зрушення. «Колгоспне - то нічиє», або «гуртове - то чортове», — казали селяни і відповідно ставились до нього.

          Ятранівка, в складі Ладижинського району, ввійшла до Черкаської області, а 12 листопада 1959 року Указом Президії Верховної Ради УРСР було ліквідовано ряд районів, в тому числі Ладижинський район і Бабанський, більша частина сіл яких була передана до Уманського району, Черкаської області.

       У вересні місяці 1950 р. з бувших трьох колгоспів було створено багатогалузеве господарство – колгосп ім.Ворошилова, а з 1956р.його перейменовано в колгосп ім.М.О.Щорса.

     В лютому 1956 року відбувався xx з’їзд КПРС. На ньому було заслухано і обговорено звітну доповідь ЦК КПРС та прийнято директиви по шостому п’ятирічному плану розвитку народного господарства  на 1956-1960 роки.

      Сповнені глибокої любові  і відданості рідній Комуністичній партії, трудящі Ятранівка ознаменували дні з’їзду славними трудовими перемогами і з великим натхненням включились у соціалістичне змагання за дострокове завершення плану шостої п’ятирічки. Так, в 1957 р. урожай зернових в колгоспі становив 18ц. з гектара, цукрових буряків – по 170.8 ц. з гектара, від фуражної корови було надоєні по 3129 кг. Молока, що становило 316 ц. на 100га. Сільськогосподарських угідь. На 100 гектарів угідь було вироблено по 70.1 центнеру  м’яса, в тому числі свинини – по 48.2 центнерів.

      В ці роки швидкими темпами розвивалось будівництво громадських споруд, жилих будинків колгоспників, проводились роботи по благоустрою села, великого розвитку набула освіта і культура.

      Так, в 1956 році Ятранівська середня школа зробила свій перший випуск учнів, що набули середню освіту в рідному селі. У відповідності з рішенням лютневого Пленуму ЦК КПРС /1958р./ було здійснено реорганізацію МТС.

       В цей час колгосп закупив у держави 19 тракторів, 4 комбайни та інші сільськогосподарську техніку на суму 641 тис. крб. Уже в 1958році середній уражай зернових становив 21.З ц. з гектара по 18,7 центнерів кукурудзи в зерні та по 281 ц. цукрових буряків.

В січні – лютому 1956року відбувся «позачерговий XXI з’їзд КПРС, який наш народ по праву назвав з’їздом будівників комунізму. З’їзд заслухав  і обговорив доповідь Першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР М. С. Хрущов «Про контрольні цифри розвитку народного господарства на 1959-1965рр.» і визначив завдання партії на семиріччя.

XXI з’їзд відкрив нову сторінку в історії людства – період розгорнутого будівництва комунізму, окрилив радянських людей, вивів їх на штурм нових рубежів семиріччя.

Разом з усім радянським народом трудящі Ятранівки гаряче одностайно схвалили ці історичні рішення і сповнені єдиного прагнення успішно виконати і перевиконати план великих робіт, перетворити в життя величні накреслення партії.

Озброєні історичним рішенням XXI з’їзду КПРС, колгоспник села уже в 1956 році, першому році семирічки, виростили в середньому по 18,4 ц. зернових і виробили на 100га угідь по 413 ц. молока, по 46,1 центнера м'ясо , а другий семирічки приніс ще більш відрадні результати. В цьому році в їм. Щорса в середньому було зібрано по 25,2 ц. зернових, в тому числі кукурудзи по 25,9 ц. з гектара, цукрових буряків по 350 ц., м’яса вироблено по 35 ц. і молока 363,6 центнерів на 100га угідь, що становить по 2264кг на фуражну корову .

Успішне виконання довоєнних і післявоєнних п′ятирічок забезпечило в нашій країні могутнє піднесення промисловості, сільського господарства, науки і культури, зріс матеріальний добробут трудящих. Наш народ, впевнений у своїх силах, будує комунізм.

         Разом з усім радянським народом трудящі Ятранівки ще з більшими     успіхами зуcтріли XXII  з’їзд будівників комунізму, як з’їзд, що затвердив велику Програму КПРС, програму побудови комунізму.

Не таким тепер, як раніше виглядало село Ятранівки. Це мальовниче українське село з широкими вулицями і впорядкованими будівлями, електрифіковано і радіофіковане, воно потопає в зелені садів, між якими дзеркалом виблискують стави. Та й люди уже не ті. Це нові люди – колгоспне селянство і трудова інтелігенція.

У вересні 1960року в селі створено багатогалузеве соціалістичне колективне господарство – артіль ім.М.О.Щорса , що володіє землею в 4081  гектар, з яких 3127  га орної, під садами і ягідками понад 42  га. Під природними сіножатями зайнято 63.5 гектарів, під вигоном та пасовиськом 87.7  га, під лісом -156  га, 52 гектари водоймища.

В 1961 році в колгоспі зібрано зернових по 25 ц .з га , в тому числі кукурудзи по 27 ц. на площі 430 гектарів , цукрові буряки видали по 215 ц.    на площі 420 гектарів. За станом на1  жовтня від фуражної корови надоєно по 2189  кг. молока, що становить 3365  кг. Молока на 100  га га угідь, а м’яса на 100  га угідь вироблено 41.3 ц. , в тім числі свинини 21.1 центнера.

В своєму розпорядженні колгосп  має 19 тракторів,6 комбайнів , 10 автомашин та інші сільськогосподарські  машини,    авто гараж, кузні столярну майстерню та інші господарські споруди та інвентар.

Молочно-товарова ферма розміщується в 8 добротних приміщеннях і нараховує всього 1420     голів, з них корів 518, свиноферма -2577 голів, вівцеферма -1900 голів, птахоферма – 6072, кролеферма – 641, пасіка – 143, бджолосімей  і т.п.

З року в рік  ростуть неподільні фонди колгоспу і доходи колгоспників. Так в минулому 1960 році неподільні фонди колгоспу становили    596770 карбованців в нових грошах, а тепер планується збільшити їх на 272 тис.крб.

За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства 12 колгоспників і колгоспниці  нагороджено  ордерами і медалями Союзу РСР. Славляться наша артіль своїми передовиками, такими як:Бобошко Катерина    Климівна, яка на 1 листопада 1961року надоїла по 3832 кг. молока від кожної корови, при річному зобов’язані 3500  кг., тракторист Черниченко Микола   Родіонович, шофер Тодосійчук Василь Андрійович та багато інших.

         На 1 січня 1961 р. в селі нараховувалось 826 дворів і 2098 чл. жителів .

       Вулиці села прикрашають нові житлові будинки колгоспників і службовців , яких лише за післявоєнні роки побудовано більше 100. Для послуг дітей села тут  працює середня загальноосвітня політехнічна школа з виробничим навчанням, в якій 35 вчителів  і техніків займаються навчанням і вихованням 342 дітей. . Всі діти 15 класів навчаються в одну зміну , в школі обладнанні необхідні кабінети і майстерня ,спорт площадка спортзал, на навчально-дослідних ділянках учні проводять свої практичні заняття з біології.

       Учнівська виробнича бригада ,що нараховує більше 80 учнів ,в 1961 р. на площі 25 гектарів  виростила по 50 центнерів кукурудзи.

       Великою турботою оточені і дошкільнята .В трьох дитячих  яслах утримуються і виховуються 105 дітей , з якими працюють 8 вихователів няньок.

       Для медичного обслуговування трудящих в селі  мед амбулаторія, родильний будинок, де працюють один лікар і 6 працівників з спеціальною середньою освітою  на три особи техперсоналу.

       Напевно зростає матеріальний і культурний рівень жителів села. В селі працює клуб , добудований у 1961 р. на 400 місць , в якому двічі на тиждень демонструється кіно, читаються лекції та проводяться бесіди трудящим. Сільська лекторська група нараховує 17 членів з яких 2 мають вищу освіту в бібліотеках .сільська, і шкільна нараховується 10078 книг.

       Якщо в до революції час в селі одержували 2-3 примірники газет , то на 1961 рік жителі села підписали 1150 газет і журналів ,з них 260 центральних  ,490 республіканських та 400обласних і районних  видань.

       Для послуг  населення в селі створено сільське споживче товариство яке має 2 промтоварних і один продовольчий магазинів кіоск при школі, буфет-кіоск без продавця в тракторній бригаді. Лише за 1960 рік населення села закупило в магазинах промислових і продовольчих товарів на суму 3520 тисяч карбованців в старих грошах, а за 10 місяців цього року на суму 417620 карб .в нових цінах .Тепер в селі будується їдальня, що відкриється в 1962 році.

        Культурно і заможно живуть трудящі села . Люди стали краще одягатись і харчуватись .Тут працює швейна майстерня  для обслуговування потреб жителів в пошитті  одягу та ін. У власному користуванні жителів села 2 легкових автомобілів , 15 мотоциклів , 12 веломотоциклів , більше 400 велосипедів , 500 швейних машин та ін.

Цих успіхів трудівники колгоспних ланів , робітники і службовці села домоглися під керівництвом районної і сільської партійної організації. На цей час сільська партійна організація      нараховує 35 членів і кандидатів КПРС.                                                                                                  

Багато зусиль , умінь і праці для зміцнення колгоспу віддав бувший голова колгоспу ім. Щорса комуніст Яків Евсейович Шевчук , який тут беззмінно працював з осені 1949р. по 15 вересня 1961р.. В ніч з 15  на 16 вересня  голова колгоспу  Я.Е. Шевчук  трагічно загинув.

Злочинне вбивство Я.Е.Шевчука викликало величезне обурення всіх трудящих села і району . Виступаючі на поховані вимагали  покарання і заявляли, що трудівники села докладають значних сил, щоб додержати свого слова перед державою і виконати соціалістичні зобов’язання 1961р.  – третього року радянського семиріччя.

       В 1979 році на долю нашого народу випало ще одне випробування – війна в Афганістані. Наші земляки теж виконували свій інтернаціональний обов’язок. Про це буде сказано в окремому розділі.

        На початку 80-х, коли радянське суспільство за обіцянками радянських керманичів вже шле жити в багатстві і розкоші, народ отримав значні дефіцити на взуття, одяг, харчі, електропобутові товари тощо. Гарні жіночі чобітки, килими, телевізори, холодильники,  можна було купити за спеціальними талонами, очікуючи своєї черги часом роками.  Вершкове масло, ковбаса також відпускались за талонами. Дещо легше доставався цей крам передовикам виробництва, і зовсім без проблем тим, хто займав високі партійні та керівні посади. Комунізм було побудовано... для партноменклатури.

       Різноманітні експерименти, волюнтариські методи господарювання нанесли непоправних травм селу. Підірвано мораль, здоров'я багатьом поколінням. Бездумно розорано, віддано ерозії найкращі українські землі.

       20 квітня 1986 року сталась аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС - аварія планетарного масштабу. На перший погляд ніби нічого особливо хвилюватись - Ятранівка далеко від Чорнобиля, понад 300 км по прямій. Але виходить, що не так. В цій книзі вміщена радіаційна карта Уманщини і прилеглих районів. Чорна радіаційна хмара, на жаль, не минула і нас. Четверо наших односельчан брали участь в ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи, кожен з них, звичайно, одержав певну дозу радіоактивного опромінення. Під час чергового медичного огляду у 28 учнів школи виявлена "щитовидка" - збільшення щитовидної залози, а це пов'язано з підвищеною радіоактивінстю.

          У 1993 році колгосп ім. Щорса було реорганізовано у Колективне сільськогосподарське підприємство «Ятранівка ».  У 1994 році колгоспні землі було розпайовано між членами господарства. Кожен отримав свою земельну ділянку / пай /. Але в цей час у країні почали проводитись заходи щодо знищення українського села. У селян за безцінь забирали вирощений урожай, почалося відключення електроенергії, з’явилися бартерні операції, почалося масове знищення ВРХ. Всі ці негаразди торкнулися і села Ятранівки. Почала не виплачуватися заробітна плата працівникам, закупити нову техніку стало не можливим.        У 1997-1999 роках весь тягар горе-реформ ніс на собі голова КСПП Ятранівка Кульчицький Володимир Володимирович.

      У березні 2000 року КСПП Ятранівка було реорганізовано в ПСП Ятранівське / керівник Волошин Микола Павлович /. У 2002 році ПСП Ятранівське  збанкрутіло і припинило свою діяльність.

      На даний час землі орендують ТОВ АФ «Софіївка» с.Собківка / директор Гринь Ю.І. / ,  ТОВ АФ «Текуча»  / директор Колісник С.А. /,ТОВ «Степ- 2000» / директор Кравчук П.А./,  ПП Гойда В.Г., ПП Сорока В.І.,   ФГ  Кравчукове / керівник Кравчук Г.М. /,  ФГ Гарт  / керівник Бурлаченко В.В. / ,    ФГ Ятрань / керівник Костогриз Л.В. / та ФГ Олввід / керівник Семедна Д.К. /.129 осіб обробляють свої земельні ділянки самостійно.

 

       Але хоч місцеве господарство припинило свою діяльність на селі функціонує соціальна сфера села.  А саме:

Сільський будинок культури. Впродовж 20 років цей заклад очолював Борисенко Яків Євдокимович. Під його керівництвом був створений сільський хор, двічі на день демонструвалися художні кінофільми.  Більше 15 років очолювала сільську бібліотеку Кучеренко Катерина Іванівна, яка завдяки своєму акторському умінні на протязі багатьох років була автором та ведучою всіх культурних заходів на селі. Організатором культурних заходів художньої самодіяльності на сьогодні є завідуючий сільським клубом Бобошко Анатолій Григорович,а музичне оформлення до цих заходів додає беззмінний керівник духового оркестру Скус Віктор Дмитрович.

 

Фельдшерсько-акушерський пункт. Працювали в ньому і працюють люди, які славляться своєю працевитістю та добротою. Не одне покоління поставила на ноги акушер сільського ФАПу  Гевеленко Галина Іванівна, яка понад 30 років пропрацювала в медичній галузі. Заслуговують на увагу та повагу  Круглик Марія Володимирівна та Черненко Марія Іванівна які багато років очолювали Фельдшерсько-акушерський пункт, за їхній високий професіоналізм, проявлення витримки та збереження вірності професії. На даний час ФАП очолює молодий та перспективний спеціаліст Динисюк Мирослава Михайлівна, яку можна зустріти на вулицях села в любий час та пору року, адже вона з особливою турботою ставиться до виконання свої обов’язків, особливо серед ветеранів та людей похилого віку.

 

Відділення поштового зв’язку. Добрих слів заслуговує начальник поштового відділення зв’язку Гонтаренко Валентина Вікторівна, яка очолює його з 2001 року. За високий професіоналізм та високу культуру обслуговування населення Валентина Вікторівна була нагороджена почесними грамотами та цінними подарунками.

 

Торгівельні точки. На території села здійснюють свою діяльність три об’єкти торгівлі. Це приватні підприємці Гевеленко Валентин Андрійович, Хитрук Світлана Юріївна 

 

 Загальносвітня школа І-ІІІ ступенів   налічує 92 учні та 17 вчителів. Директором  школи є Черниченко Олександр Іванович.

 

Дошкільний навчальний заклад «Росинка» с.Ятранівка функціонує на протязі   18 років. Завідувачем ДНЗ є Черниченко Наталія Миколаївна, завдяки її наполегливості дитячий садок є одним з найкращих в районі.

       Всі об’єкти соціально-культурного значення, які знаходяться на території села підпорядковані виконавчому комітету Ятранівської сільської ради, який з 2005 року очолює місцевий житель  сільський голова Різник Юрій Іванович. Саме завдяки наполегливості Юрія Івановича та вболіванню за своє село  вдалося не лише зберегти всі об’єкти, а й почати розвиток та сучасну модернізацію їх.

 

      На сьогоднішній день на території села Ятранівка зареєстровано 860 осіб, значиться 375 дворів. 628 особи мають статус потерпілого внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

 

      Незважаючи на важкі часи, які настали сьогодні як в політичному так і в економічному житті країни, жителі села Ятранівка продовжують дружньо і мирно жити, святкуються весілля народжуються дітки в селі. Люди сіють зерно доброти і надій, щоб бути гідними продовжувачами добрих справ своїх дідів та батьків і залишити після себе ще більше корисних справ.

 

 

 

 

 

Відлуння Афганських гір

 

 

З Афганістану звістка прилетіла –

          Солдат загинув, родом із Черкас.

          Доки рідке політиків чорнило

          Дорожче крові буде ще у нас?!

          Його однолітки гуляють в тихих парках,

          В напульсниках, з волоссям аж до пліч.

          І їм не хочеться вриватися на танках

          В чужу задушливу і непроглядну ніч.

          Усім їм хочеться любити і страждати,

          Але не від тортур, не від хреста,

          І над могилою нехай не плаче мати,

          В якій труна закопана пуста.

          Ні, він лежить під небом темно-синім,

          І кров під ним загусла молода.

          Йому не боляче уже, як і калині,

          Якій коріння підмиває вода.

          Це нам болить за мертвих, а хто вижив –

          Про біль ще скажуть правду, хай гірку.

          Й здригнуться телевежі щонайвищі,

          Й солдат підніметься в терновому вінку.

                                                          С. Левченко

 

       Саме з цих слів хочеться розпочати свої рядки про наших воїнів-інтернаціоналістів. Заради чого наші земляки там полягли? Заради утвердження комунізму? Чому навіть той же Афганістан, який не входив до СРСР, не мав права на свою самостійну владу?

       Невже для того, щоб створити свій уряд, потрібно радитися з іншими країнами? На той час з СРСР?

       Де б не відбувалась війна – це все одно страхіття, це мільйони жертв. І яка б це не була народність – все одно це звичайні люди, такі як ми з вами.

       Не повернулося з Афганістану багато українців. Серед них ще зовсім юні, молоді  хлопці. Всі вони чиїсь сини, чоловіки, батьки.

       Зараз ситуація в світі напружена. В Афганістані проходять воєнні дії, на щастя, українські люди там не воюють. Але в пам’яті тих, хто прийшов з Афганістану, хто повернувся живим, напевно, назавжди зостанеться період з 1979 по 1989 рр. – період війни в Афганістані.

        На мою думку, за будь – яких обставин все можна вирішити мирним шляхом. І хоч існує теорія, що війна відбувається за законом природи, з метою зменшення кількості людей на Землі, тому що Земля не зможе всіх прогодувати, але війни не повинно бути. Адже людина не може бути створена для того, щоб тільки породжувати життя на землі, а й продовжувати його. 

       Декілька слів, хотілось сказати, про воїнів-афганців, які проживають на території нашого села.

 

 

 

 

Ачкевич Василь Михайлович

 

 

Народився в селі Ятранівка

у 1964 році. Закінчив спочатку

Ятранівську, а потім

Ладижинську середню школу.

Призваний  до Радянської

Армії в 1982 році. Військове

звання – рядовий. Поранення

у вигляді термічних опіків.

В 1983 році ніс службу у

ракетно-зенітному полку

біля міста Кабул. Весь час в одній військовій частині. Нагороджений медаллю „Воину интернационалисту от благодарного народа Афганистана”; почесною грамотою, нагрудним знаком „Воин-интернационалист” та інші. Після демобілізації закінчив Уманський технікум механізації с/г. Працював механізатором у бурякозбиральній бригаді колгоспу ім. Щорса с. Ятранівка. Потім працював обліковцем в тракторній бригаді КСП „Ятранівка”. Має двох синів, яких виховує разом з дружиною Валентиною Іванівною.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загоруйко Валерій Іванович

 

Валерій народився і навчався

в с. Ятранівка. В 1978 році

закінчив школу. Продовжив

навчання у ветеринарному

технікумі в Ісаєво Одеської

області. Після закінчення

технікуму в 1982 році був

призваний в Радянську

Армію. Служба в ДРА у

інженерних військах

(розмінування доріг). Військове звання – рядовий. Спеціальність: сапер, ветеринар, собаковод. Місце служби – Кандагар. Поранений і контужений влітку 1983 року. Група саперів, в складі якої був Валерій, потрапила в засідку. Короткий і запеклий бій закінчився смертю десятьох бойових побратимів. Поранених і контужених воїнів підібрали вертольотчики.

      Перебував на лікуванні в місті Ташкент 2 місяці. Після видужання був нагороджений медаллю „За отвагу” і направлений в свою попередню частину.

       Повернувся в рідне село Ятранівка, переслуживши 3 місяці найважчих боїв під Кантагаром. Одружився, того року і переїхав у місто Умань, де і працював на будівництві. Підірване здоров’я стало основною причиною смерті Валерія. Весною, 1997 року, він пішов з життя, залишивши 12-ти літнього сина і дружину.

 

Бежук Віктор Васильович

 

Народився в Одеській області в 1966 році. Закінчив середню школу. Призвали в Радянську Армію в 1984 році. Військове звання – рядовий. Весь час служби перевозив вантажі від кордону до Кабулу. Дорогами Афганістану проїхав десятки тисяч кілометрів. Не один раз колона, в якій була і його машина „КАМАЗ”, потрапляла під обстріл.

       Часто вантажі, особливо військові, перевозили ночами на великій швидкості і небезпека була навіть від зіткнення з машиною чи транспортом своїх товаришів, коли хтось засипав за кермом або виходили з ладу гальма. Поранення у вигляді термічних опіків руки (До речі, як поранення їх не фіксували).

       Нагороди:  медаль „Воину интернационалисту от благодарного народа Афганистана”; почесною грамотою, нагрудним знаком „Воин-интернационалист” та інші.

       Після служби переїхав в село Ятранівка, де одружився. Разом з дружиною виховували своїх двох синів. Працював в ПСП „Ятранівське” сторожем.

 

Сніцарук Віталій Степанович

 

Народився в селі Тихий Хутір Жашківського району Черкаської обл. В 1961 році. Закінчив середню школу в рідному селі. В 1980 році був

призваний у прикордонні війська. Військову

спеціальність здобув після спеціальних курсів на території Туркестанського Військового округу. Військове звання – молодший сержант. Спеціальність: інструктор-собаковод, сапер. Після невеликої підготовки був направлений на службу в десантно-штурмову бригаду, що діяла на території Афганістану. Без розпізнавальних знаків у кому фляжній формі, група, в якій ніс службу Віталій Степанович, здійснювала рейди по афганських селищах на вертольотах з ціллю знищення груп афганських бойовиків. Психологічні і фізичні навантаження іноді були неймовірні. Кулю можна було чекати в будь-яку хвилину, а під ногами – міни…

       Немало товаришів Віталія були поранені і вбиті. Йому поталанило. Після восьми місячних рейдів був переведений в групу розмінування доріг. Разом з бойовим помічником-собакою Діком шукали міни по дорогах від Радянського кордону до різних міст Афганістану.

       Демобілізувався в 1982 році. Нагороди: „Воину-интернационалисту от благодарного народа Афганистана”, нагрудним знаком „Отличник пограничных войск I-II степени”. Після служби закінчив Уманський  сільськогоспо-

дарський інститут, одружився. Переїхав в село Ятранівка. Працював в колгоспі. На даний час разом із дружиною Наталією Іллівною виховують двох своїх синів.

 

 

АТО

 

 

Наш односельчанин - Вовкогон Анатолій Олексійович народився в с.Полуднівка, Чигиринський р-н. Черкаська обл.

Закінчив 8 класів навчався у ПТУ.

Призвали до Армії 13.12.1989 року. Служив 2 роки в Казахстані, в ракетних військах стратегічного значення, був командиром відділення.

Після армії працював у колгоспі рідного села.

В 1997 року переїхав жити в м.Умань.

В 2000 році одружився, переїхали жити з сім’єю в с.Ятранівка, має трьох діток.

З напруженим станом в країні, за третьою хвилею мобілізації, був мобілізований в ряди української армії – 01.08.2014 року призваний в м.Ужгород. Пізніше переведений у м.Мукачево у 128-механізовану гірськопіхотну бригаду.

 

 

 

       04.10.2014р.Анатолій Олексійович відправлений в зону бойових дій АТО в м.Дебальцеве.

 

 

 

 

Гурзан Владислав Ілліч народився 31 травня 1992 року в с. Ятранівка.

З 1998 по 2009 рік навчався в Ятранівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.

В 2009 році вступив до Білоцерківського вищого технічного училища.

У 2010 році був призваний до лав Збройних Сил України. Строкову військову службу проходив у м. Десна та м. Чернівці. Отримав військову спеціальність – механік-водій танка ІІІ класу.

Після демобізілації проживав в рідному селі з матірʼю.

14 серпня 2014 року був призваний на військові навчання у Яворівський полігон (Львівська область), де перекваліфікувався на водія бойової машини піхоти.

Через три тижні навчань був переведений до військової частини у  селище Черкаське Новомосковського району, Дніпропетровської області., де призначений на посаду - старший стрілок.

З початку листопада 2014 року бере участь у бойових діях у с. Піски.

 

 

 

 

 

 

Динисюк Василь Миколайович народився 01.01.1982 р. в селі Криворівня Верховинського р-н. Івано-Франківська обл. Де провів своє дитинство і юнацькі роки в 1999 році закінчив Криворівнянську ЗОШ I-III ст. Імені М. Грушевського, де здобув освіту – 11 класів.  24.05.01- 25.10.02 призваний до лав Збройних Сил України. Строкову військову службу проходив у м.Коломия Івано-Франківська обл. В 2005 році одружився та переїхав до дружини в Черкаську обл. Уманський р-н, с. Ятранівка. Має доньку та сина. З 2002 по 2005 р. працював водієм на КАМАЗІ. З 2005 – 2014 р. працював на різних роботах. З 24.04.2015 р. призваний  Збройними Силами України і відправлений у зону бойових дій антитерористичної операції в Луганську область.

 

 

 

 

 

Черниченко Максим Олександрович  народився 9 вересня 1989 року в

с. Ятранівка.

З 1996 по 2007 рік навчався в Ятранівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи вступив до Київської національної академії на факультет внутрішніх військ. Закінчив навчання в 2011 році. Був призначений командиром роти спеціального призначення.

З 30 березня 2014 року був відправлений у зону бойових дій антитерористичної операції. Учасник бойових дій за звільнення  м. Словʼянськ,

м. Краматорськ.